Шахта Межирічанська: копальня, яка досі тримає край

Коротко

• Шахта Межирічанська — діюча кам’яновугільна копальня ДП «Львіввугілля» на півночі Львівщини, у Шептицькому районі. Юридична адреса — вул. Львівська, 68, місто Шептицький.
• Здану в експлуатацію 17 вересня 1959 року як шахту № 3 «Великомостівська». Нинішню назву отримала 2001-го. Проєкт робив інститут «Укрдіпрошахт».
• Глибина робіт — від 421 до 510 м. Два вертикальні стволи: клітьовий 487 м і скіповий 503 м. Відпрацьовують пласти потужністю 0,6–1,7 м.
• Проєктна потужність — 750 тис. тонн на рік. Рекорд 1978 року — 1 млн 472 тис. тонн. За всю історію до 2019-го видобуто понад 48 млн тонн.
• Копальня досі працює, хоча видобуток давно далекий від радянських піків. У 2010-му тут була велика підземна пожежа, у 2025-му — зупинка лав через кадрові рішення.

Такі цифри варто тримати під рукою, бо в мережі шахту то «закривають», то плутають із сусідньою «Степовою», то шукають у селі Межиріччя, ніби міста поруч не існує. Реальність складніша і, чесно кажучи для себе, цікавіша за сухий рядок у довіднику.

Шахта Межирічанська — це відокремлений підрозділ державного підприємства «Львіввугілля». Копальня стоїть у центральній частині Межирічанського родовища Львівсько-Волинського кам’яновугільного басейну. На території шахтного поля — село Межиріччя, селище Гірник і частина промислової зони міста, яке до вересня 2024 року називалося Червоноградом, а тепер носить ім’я митрополита Андрея Шептицького. Код ЄДРПОУ підрозділу — 26359901, основний КВЕД — 05.10, добування кам’яного вугілля.

Якщо коротко відповісти на запит «що це за шахта» — це одна з небагатьох живих підземних копалень західної України. Не музей, не «колишня». Сюди досі спускаються люди. І саме через це розмова про неї завжди виходить не лише технічною.

Де стоїть шахта і чому навколо стільки плутанини з назвами

Координати — приблизно 50°20′ пн. ш. і 24°12′ сх. д., біля автомагістралі Ковель–Львів. Площа гірничого відводу — 12 га, земельного — 64 га. Цифри невеликі, якщо дивитися з поверхні. Під землею поле зовсім інше: пласти розтягнуті, виробки йдуть кілометрами, а населені пункти сидять просто над виробкою.

Село Межиріччя раніше називалося Пархач, потім недовго Шевченкове. Населення трохи більше тисячі. Селище Гірник з’явилося в 1954 році саме під шахтарське будівництво. Місто поруч пережило три офіційні імена: Кристинопіль з 1692-го, Червоноград з 1951-го, Шептицький з 2024-го. У практиці, коли проїжджаєш цією трасою вперше, найбільше чіпляє не табличка з назвою, а терикони. Вони стирчать над рівниною Малого Полісся, ніби хтось поставив штучні гори там, де гір бути не мало.

Помічав, як навіть у Львові шахти цього кутка часто зводять до однієї фрази: «ну то Червоноград, шахтарі». Без різниці, Межирічанська це, «Лісова» чи «Відродження». Для людей з району різниця принципова. Різна глибина, різні лави, різні колективи, інший директор і інша каса.

• шукайте «Межирічанська» — це окремий підрозділ, а не «всі шахти Червонограда»;
• не плутайте з вибухом 2017 року: тоді метан спрацював на «Степовій», не тут;
• юридично шахта «прописана» в місті, фізично поле заходить у село Межиріччя і селище Гірник;
• стара назва «№ 3 Великомостівська» ще спливає в архівах, профспілкових паперах і спогадах;
• місто в текстах до 2024 року — Червоноград, після — Шептицький; район теж перейменували.

Ця плутанина не з недбалості читачів. Просто вугільний вузол на півночі Львівщини будували як єдиний комбінат із нумерованими шахтами, а живі назви наліпили пізніше. Документи, карти і людська пам’ять так і не зійшлися в одну систему.

Від «третьої Великомостівської» до «Межирічанської»

Будівництво почали 1954 року. Перші тонни видали 17 вересня 1959-го. Проєктна потужність — 750 тисяч тонн на рік, або близько 2,5 тисячі тонн на добу в розрахунку на робочий календар. Для молодого тоді Львівсько-Волинського басейну це була серйозна ставка.

Сам басейн «відкрили» для промисловості пізно. Гіпотези про вугілля на Волині ходили ще з початку XX століття, розвідка розгорнулася в 1930–1940-х, а копати по-справжньому почали в 1950-х. Перші тонни по басейну взагалі видали 27 грудня 1957 року з шахти № 2 «Великомостівська». Межирічанська в цьому ряду була третьою великомостівською і, за оцінкою самого ДП «Львіввугілля», потрапила в кращі гірничо-геологічні умови, ніж сусідки.

Це важливо. Тонкі пласти, вода, газ, нестійка покрівля — у басейні це норма. Але «трійка» швидше вийшла на проєкт і першою в львівському вузлі стала працювати рентабельно. У 1972 році добове навантаження перевищувало 4 тисячі тонн. У 1978-му зняли річний рекорд: 1 мільйон 472 тисячі тонн. За радянських часів копальня 22 роки тримала навантаження понад мільйон тонн. Її тоді й називали флагманом басейну, «молодшого брата Донбасу» — так писала тогочасна преса, і формула, хоч і пафосна, досі сидить у місцевих розмовах.

2001 року шахта № 3 «Великомостівська» стала «Межирічанською». ДП «Львіввугілля» як окреме підприємство з’явилося ще 1999-го, коли виробниче об’єднання «Укрзахідвугілля» розділили на львівську і волинську частини. Відтоді доля копальні жорстко прив’язана до державного контуру: дотації, борги за вугілля, тарифи ТЕС, політичні візити і періодичні обіцянки «реформи галузі».

6 лютого 2020 року на шахту приїжджав президент Володимир Зеленський. Тоді заборгованість саме по цьому підрозділу оцінювали в 22 мільйони гривень, і була публічна обіцянка закрити її до кінця лютого. Для колективу такі візити — завжди подвійне відчуття. З одного боку, про шахту згадали. З іншого, гірники добре знають, що камери їдуть, а вода в лаві лишається.

Як влаштована копальня під землею

Схема розкриття — класика глибокої шахти: вертикальні стволи і капітальні квершлаги. Два стволи стоять центрально-здвоєно. Клітьовим спускають людей і матеріали, скіповим піднімають вугілля. Глибини 487 і 503 метри відповідно. Рудниковий двір закладено на відмітці мінус 480 м. Гірничі роботи ведуть з 421 до 510 м.

Пів кілометра. Для Донбасу це ще «не глибина», там є горизонти за кілометр і більше. Для Львівщини — уже серйозно. Спуск у кліті займає лічені хвилини, але після цього починається інша логістика: відкотні виробки, конвеєри, вентиляція, кріплення. Людина з поверхні цього не бачить, і тому шахту легко уявити «діркою в землі». Це не дірка. Це підземне місто з правилами, яких нагорі немає.

Пласти, які доводиться «з’їдати»

Робочі пласти — n_н7, n₇в, n₈, n₈в. Потужність 0,6–1,7 м. Перекладімо з гірничої мови: вугільний шар часто тонший за людський зріст. У таких умовах комбайн і кріплення працюють у тісноті, покрівлю треба ловити постійно, а «зрізати» породу доводиться майже стільки ж, скільки вугілля. Саме тому собівартість тут інша, ніж на потужних пластах.

Львівсько-Волинський басейн має близько 70 вугільних пластів, з них промислових — близько дванадцяти, тобто товстіших за 0,6 м. Вугілля переважно марок Г і Д — газове і довгополуменеве. Волога 10–12%, леткі на горючу масу 29–45%, сірка 1,5–3,5%, теплота згоряння орієнтовно 7700–8300 ккал/кг. Це енергетичне паливо. Для коксування західна частина басейну теоретично цікава, на практиці тонни йдуть на ТЕС.

Порівняно з донецьким вугіллям місцеве має нижчу теплотворність і вищу зольність. Це не вирок, але ринок безжальний: коли на станцію можна завести дешевшу тонну з іншого басейну чи імпорту, львівська шахта одразу падає в чергу.

Куди їде вугілля

Історично басейн проєктували під Бурштинську і Добротвірську ТЕС — вони поруч, логістика коротка. У різні роки відвантаження скакало: то ближні станції, то «Центренерго» зі Зміївською, Трипільською, Київською. Коли збут зривався, зарплата затримувалася майже автоматично. Шахта може накопати план і все одно стати боржником перед власним колективом, якщо вугілля стоїть на складі.

У жовтні 2020-го департамент ПЕК Львівської ОДА повідомляв: з початку року «Межирічанська» вже видала 175 тисяч тонн, середньодобовий видобуток 761 тонна при плані 578, і це був третій рік поспіль дострокового виконання річного плану. Директор Ігор Крокош тоді казав, що до кінця року збираються зняти ще понад 57 тисяч. Для копальні з зношеним обладнанням такі ривки коштують здоров’я.

Цифри, які показують зліт і спад

Ось технічний «паспорт», зібраний з відкритих даних. Дати біля цифр обов’язкові: без них таблиця бреше.

Дивитися на рекорд 1978-го і на 300 тисяч 2017-го поруч — майже непристойно. Але це не «лінь колективу». Це зношення комбайнів, зрив підготовки нових лав, відтік людей і хронічне безгрошів’я на кріплення, стрічки, вентилятори. У 2019 році директор Крокош прямо казав: близько 70% обладнання має 100% знос, частина машин ще з 1970–1980-х.

Тоді ж на шахті працювало 1065 осіб. Чотири зміни, шість робочих днів, ремонтний захід першої зміни — до 380 людей. Це вже не місто-завод радянського зразка, але для села Межиріччя і селища Гірник — усе ще каркас зайнятості. За даними того ж періоду, вугільна галузь формувала близько 47% бюджету тодішнього Червонограда. Питома вага добувної промисловості в місті взагалі оцінювалася майже в 69%.

Промислових запасів на 2019 рік вистачало, щоб говорити про роки роботи, не про місяці. Після пожежі 2010–2011 керівництво називало близько 19 млн тонн загальних і 11 млн промислових запасів, «приблизно на 20 років». Цифри з різних років не лягають копійка в копійку — частина запасів «з’їдена», частина переоцінена, частина зависла в непідготовлених блоках. Сенс інший: вугілля під цими полями ще є. Питання, чи є гроші його дістати.

Хто спускається в кліть

На «Межирічанській» досі тримаються шахтарські династії. Дід, батько, син — формула, яку тут вимовляють без пафосу, іноді навіть із втомою. ГРОЗ, прохідник, гірник з ремонту виробок, електрослюсар, машиніст конвеєра. Після 20 років у вибої або на проходці можна виходити на пенсію близько сорока. Звучить як пільга. Насправді це визнання, що робота з’їдає тіло швидше за календар.

У 2016–2018 роках з шахти пішло близько 600 осіб. Причина банальна і важка: низька й затримана зарплата. Після підвищення 2017-го на близько 40% відтік сповільнився, середній вік колективу знизився з 50–55 до приблизно 40 років. У 2019-му середню по підприємству називали близько 15 тисяч гривень. Це вже історія, не актуальний прайс. Але логіка лишилася: коли тонна не продається, каса порожніє, і під землю йти важче, ніж на сезонницю в Польщу.

За досвідом розмов із людьми з цього району, найтяжче пояснювати дітям не страх глибини, а рваний ритм виплат. Страх минає. Борг — ні. Юрій Владика, електрослюсар, у репортажі 2019 року описав перший спуск просто: страшно, потім хрестишся і їдеш, головне — щоб напарник був тверезий. Це не фольклор. Це інструкція виживання, записана живою мовою.

Ігор Крокош у 2016-му став 14-м директором за 60 років. Далі були інші прізвища. У травні–серпні 2025-го колектив уже сперечався за Андрія Труша: 27 травня гірники не пішли в лаву, протестуючи проти заміни керівника. Новим директором призначали Юрія Плитина, який раніше працював на «Відродженні» та «Надії». Труша звільнили 31 липня, наступного дня з людьми зустрічався виконувач обов’язків гендиректора ДП Павло Овчінніков. Шахта після цього повернулася в штатний режим. У реєстрах 2026 року Труш знову фігурував як виконувач обов’язків — кадрова історія, як бачите, не закінчилася одним наказом.

Такі конфлікти з боку виглядають «внутрішньою кухнею». Для лави це питання безпеки. Новий керівник — нові акценти в ремонті, в розстановці людей, у тому, яку лаву готувати першою. Гірники це відчувають шкірою, не пресрелізом.

Пожежа грудня 2010-го

21 грудня 2010 року о 20:18 на глибині 485 м, на верхній приймальній площадці північного квершлагу, зайнялося. На аварійній ділянці було 77 осіб. Їх вивели на поверхню до 22:30. Загиблих і травмованих не було. Це треба сказати одразу, бо будь-яка шахтарська пожежа в новинах автоматично читається як трагедія з тілами. Тут обійшлося. Але копальня встала.

Температура на аварійних ділянках доходила до 300–400 градусів. Джерело охолоджували водою, ставили бетонітові перемички, ізолювали виробки. Станом на ранок 24 грудня вогонь ще не вгамували. Пізніше в скіповий ствол подавали піщано-глинисту суміш, щоб задавити осередок. Роботу призупиняли навіть через ризик вибухонебезпечних концентрацій газів.

Попередній висновок урядової комісії тоді зводили до порушення правил безпеки, у публічному полі звучала версія про недопалок. Шахта оцінила збитки в 14 мільйонів гривень. Для колективу перед святами це був удар по зарплаті й по відчуттю, що «наша шахта вічна». Не вічна. Вогонь це підтвердив за дві години.

Санітарна служба області заспокоювала: викидів на поверхню немає, горить усередині, на мешканців сіл не впливає. Формально так. Психологічно — інша справа. Коли над селом стоїть копер, а з під землі кілька днів суне тепло й запах, ніхто не думає категоріями «локальний осередок».

Терикони, вода і те, чого не видно з траси

Породу з підземних робіт складують у відвали. Терикони Межирічанської — одні з найбільших рукотворних форм рельєфу в цій улоговині. Вони пилять, гріються, інколи тліють, а в підніжжі збирають воду, якої в природі тут бути не мало.

Дослідження 2017–2020 років, опубліковане в IOP Conference Series, показало неприємну річ: стік з відвалу саме цієї шахти був найзабрудненішим серед порівнюваних копалень вузла. Жорсткість води — 25,3 мг-екв/дм³ при нормі 7. Сухий залишок солей — 6941 мг/дм³ при нормі 1000. Алюміній — 1,58 мг/дм³, істотно вище, ніж на інших відвалах. Це не «брудна калюжа біля дороги». Це хімія, яка йде в ґрунт і далі в гідромережу Рати й Західного Бугу.

Рекультивація на папері виглядає просто: спланувати схил, висадити ліс, закрити пил. На практиці відвал живе своїм життям десятиліттями після останньої тонни. Закрити шахту і «забути терикон» не вийде. Він лишиться в пейзажі, у воді, у вартості землі.

Де «Межирічанська» серед сусідок

ДП «Львіввугілля» роками тримало шість діючих шахт. Картина рухома: «Великомостівську» з кінця 2022-го фактично зупинили і ведуть до цивілізованої ліквідації, «Зарічна» і «Візейська» вийшли раніше, «Надія» живе окремим контуром. Для орієнтиру — порівняння за відкритими даними підприємства і довідників.

З таблиці видно просту річ. «Межирічанська» — не наймолодша і не найпотужніша. Її сила була в ранньому виході на план і в відносно кращій геології. Слабкість сьогоднішня — та сама, що в усього держвугілля заходу: зношення, кадри, збут. Закриті «Бендюзька», «Зарічна», п’ята великомостівська вже показали, як швидко копальня перетворюється на об’єкт нагляду за підтопленням.

По басейну за шістдесят років видобули понад 350 мільйонів тонн і пройшли понад 3200 км виробок. «Межирічанська» в цьому масиві — майже 48,4 мільйона, тобто помітний шмат. Не «одна з дрібних».

Що з шахтою зараз і які помилки роблять, коли про неї пишуть

Станом на другу половину 2020-х копальня лишається в реєстрі як діючий відокремлений підрозділ. Вугілля добувають, зарплату то платять у графіку, то гасять борги минулих періодів. У 2025-му по ДП «Львіввугілля» публічно звітували про погашення заборгованості за 2024 рік. На самій «Межирічанській» у вересні 2025-го колектив відзначав 66 років з дня здачі.

Це не означає, що «все стабільно». Стабільності тут не було років двадцять. Є інше: шахта ще дихає, і поки дихає — тримає зайнятість у смузі між Ратою і Західним Бугом.

Типові помилки, які бачу в запитах і переказах:

1. Називати всі копальні району «червоноградською шахтою». Це як називати всі львівські заводи «Львівавтобусом».
2. Писати, що басейн уже мертвий. Мертві окремі поля. Не весь вузол.
3. Плутати пожежу 2010-го на «Межирічанській» і вибух метану 2017-го на «Степовій».
4. Оцінювати шахту лише тоннами. Тонна тут — ще й зарплата вчителя в місті, бо бюджет сидів на вугіллі десятиліттями.
5. Вірити, що «просто закриємо і зробимо індустріальний парк». Парк не з’являється в понеділок після останньої лави. Людей треба кудись подіти в вівторок.

Після кожного такого списку хочеться додати одне. Політика щодо вугілля заходу України давно гойдається між двома гаслами: «держшахти — дірка в бюджеті» і «шахтарський край не чіпати». Обидва правильні лише наполовину. Без модернізації лав копальня з’їдає дотацію. Без копальні село і селище втрачають єдину велику зарплату. Справжнє рішення лежить між цими криками, і його роками ніхто не дотискає.

Матеріал зібрано за відкритими даними Гірничого енциклопедичного словника, підприємства «Львіввугілля» та репортажів Суспільного. Якщо цифри за різні роки розходяться, я навмисне лишаю дату біля кожної. Краще чесний розрив у джерелах, ніж одна «зручна» цифра без походження.

Якщо вам потрібна шахта як факт біографії родини — шукайте стару назву «№ 3 Великомостівська», профспілкові списки і шахтарську газету «Шахтар Галичини». Якщо як промисловий об’єкт — дивіться не красивий копер, а чи готують наступну лаву. Поки готують, копальня жива. Якщо підготовка стоїть рік-два, починається тихе вмирання, навіть коли на прохідній ще горить світло.

І ще одне, вже зовсім практичне. Їхати «подивитися шахту» з цікавості — погана ідея: це режимний промисловий майданчик, не скансен. Дивитися варто терикони з дороги, музеї міста, розмови з людьми на автобусній зупинці в Гірнику. Там історія точніша за будь-який абзац. А якщо ви з тих, хто вирішує, бути цій копальні чи ні, почніть не з тонни, а з прізвищ у зміні. Пів кілометра під Шептицьким досі тримають не пласти. Люди.