Роберт Дауні-старший: культовий режисер у тіні сина

Коротко

• Роберт Дауні-старший (1936–2021) — американський режисер, сценарист і актор андеграундного кіно, батько Роберта Дауні-молодшого.
• Справжнє прізвище — Елаяс. Дауні він узяв у вітчима, щоб неповнолітнім вступити до армії.
• Головна робота — сатира «Putney Swope» (1969) про рекламу на Медісон-авеню; 2016 року її внесли до Національного реєстру фільмів США.
• Знімав дешево, абсурдно і без дозволу «костюмів»: вестерн про Христа з парашутом, притулок, де люди грають собак, комедію зі стопкадрів.
• Сина вперше вивів у кадр у 5 років. Пізніше сам визнавав роки кокаїнової залежності, які зруйнували сім’ю.
• Помер від хвороби Паркінсона. 2022 року син продюсував про нього документалку «Sr.».

Більшість людей натрапляють на це ім’я випадково. Дивляться інтерв’ю Залізної людини, бачать рядок «батько — режисер» і йдуть гуглити. Логіка зрозуміла: син затулив батька так щільно, що за межами кіноманів про старшого Дауні говорять ніби про біографічну виноску. От тільки виноска тут вийшла гучніша за багато «серйозних» кар’єр.

Роберт Дауні-старший був режисером нью-йоркського андеграунду кінця 1960-х. Писав, знімав, іноді сам озвучував акторів, якщо ті не тримали текст. Бюджети — кілька тисяч доларів. Гумор — злий, нерівний, місцями незручний навіть зараз. Його «Putney Swope» у 1969-му висміяв рекламну індустрію так, що стрічку досі розбирають на цитати, а Бібліотека Конгресу США 2016 року визнала її культурно значущою.

Якщо ви шукаєте «роберт дауні старший», відповідь проста: це не «тато знаменитості, який теж щось знімав». Це окремий автор зі своїм почерком, складною сім’єю і фільмами, які то смішать, то бісять, то обидва одразу. Нижче — хто він був, що варто дивитися і чому син у документалці не малює з нього святого.

Хто такий Роберт Дауні-старший

Роберт Джон Дауні-старший народився 24 червня 1936 року в Нью-Йорку як Роберт Джон Елаяс-молодший. Виріс у Роквілл-Сентрі на Лонг-Айленді. Батько працював у готельно-ресторанному бізнесі, мати Елізабет була моделлю й редакторкою журналів. По батьківській лінії — литовські євреї, по материнській — угорсько-єврейське та ірландське коріння.

Формально він режисер, сценарист і актор. Неформально — людина, яка до 22 років встигла армію, напівпрофесійний бейсбол, бокс Golden Gloves і п’єси Off-Off-Broadway. Кіно з’явилося не як покликання з дитинства, а як наступна пригода. Камеру мав знайомий. Дозволів ніхто не питав. Так і пішло.

Працював з 1953-го (ще оператором на короткометражці) до 2011-го, коли зіграв епізод у «Як обікрасти хмарочос». Остання власна режисерська робота — документальний «Rittenhouse Square» 2005 року. Між цими датами вмістилися культ, провал, залежність, три шлюби і син, якого світ знатиме краще за нього.

Кінознавець Вілер Вінстон Діксон якось описав його стрічки 1960-х як «безжальні речі на мінімальних бюджетах, з шаленою сатирою, що штовхала контркультурний порядок денний». Формулювання сухе. На екрані це виглядало інакше: актори без зіркових імен, монтаж, який стрибає, жарти, від яких частина залу виходить. Саме так він і хотів.

Армія, ринг і звідки взялося прізвище Дауні

Прізвище, яке зараз носить уся сім’я, з’явилося з шахрайства. Підлітком Роберт хотів вступити до армії США, не маючи віку. Взяв прізвище вітчима Джима Дауні — той працював у рекламі, що потім відгукнеться в «Putney Swope», — і пішов служити. Ім’я прижилося. Елаяс лишився в біографічних дужках.

Про армію він розповідав без героїки. Значну частину служби провів на гауптвахті, «in the stockade». Там нібито написав роман, який так і не видали. Після демобілізації рік подавав напівпрофесійний бейсбол, боксував, писав п’єси для крихітних театрів. IMDb у біографічній довідці складає це в одне речення: армія, бейсбол, Golden Gloves і драматургія — усе до 22 років. Звучить як вигадка прес-служби. У його випадку схоже на правду: людина стрибала з заняття на заняття, доки не вперлася в кіно.

На Off-Off-Broadway він познайомився з Вільямом Вейрінгом, у якого була камера. Ідея була побутова: давай спробуємо зняти. Так народився «Babo 73» (1964). Бюджет — близько 3 тисяч доларів. Президентом США зіграв Тейлор Мід, актор, якого потім добре знали за стрічками Енді Воргола. Знімали біля Білого дому без преспасів і дозволів. Кеннеді був у Європі, охорона розслабилася, Міда навіть «закинули» до справжніх генералів. Зараз таке не повторити. Тоді здавалося нормальним днем.

У практиці я помічав одну річ: біографії «правильних» режисерів часто починаються з кіношколи і короткометражки на 16 мм як ритуалу. У Дауні-старшого ритуалу не було. Була гауптвахта, рукавички, чужа камера і відчуття, що можна просто вийти на вулицю і знімати. Це пояснює, чому його ранні фільми такі нерівні. І чому вони живі.

Андеграунд 1960-х: стопкадри, Білий дім і брудні слова

Нью-Йорк середини 1960-х для незалежного кіно був тісним і збудженим. Воргол, Джонас Мекас, кіноклуби, нічні покази. Дауні-старший стояв поруч, але не в тому ж гурті. Його смішило інше: політика, реклама, сім’я, секс, американська пиха. Стрічки виходили короткі, часто до години, змонтовані з того, що було під рукою.

«Babo 73», «Chafed Elbows» і «No More Excuses»

«Babo 73» — гірка комедія про президента, який нічого не контролює. Далі був «Sweet Smell of Sex» (1965), а проривом став «Chafed Elbows» (1966). Година життя невдахи, зібрана майже зі стопкадрів: фотографії, поверх них — діалоги. Дружина Елсі Форд грала жіночі ролі пачками, за різними свідченнями колег — близько двох десятків. Стрічка йшла в Gate Theater і Bleecker Street Cinema довгими тижнями.

Навіть Бослі Краутер, консервативний критик The New York Times, визнав: у цього Downey є зухвалість і дотеп. І одразу попросив «вмитися» та прибрати брудні слова. Дауні, звісно, не вмився. 1968-го вийшов «No More Excuses» — ще одна збірка абсурду, де він сам з’являється в кадрі. Потім уже буде «Putney Swope», і андеграунд раптом торкнеться ширшого прокату.

2008 року Anthology Film Archives за підтримки Film Foundation відреставрували «Chafed Elbows», «Babo 73» і «No More Excuses». Мартін Скорсезе тоді сказав, що це «суттєва частина моменту, коли справді незалежне американське кіно народилося». Дауні на похвалу відповів у своєму стилі: «Вони нерівні. Але я був нерівний».

«Putney Swope»: головний удар

1969 рік. Рекламне агентство на Медісон-авеню. Єдиний чорношкірий член ради директорів Патні Своуп випадково стає головою після раптової смерті боса. Перейменовує контору на Truth and Soul, Inc., виганяє майже всіх білих, відмовляється від клієнтів з алкоголем, тютюном і іграшковою зброєю. Далі агентство саме скочується в ту саму корпоративну гниль, проти якої нібито повстало. Сатира б’є в обидва боки: і по Madison Avenue, і по революційній позі.

Патні грає Арнольд Джонсон. Голос — Дауні-старшого. Режисер переозвучив усі репліки, бо Джонсон плутав текст. Рішення технічне, ефект — химерний: тіло одне, інтонація інша, герой ніби роздвоєний. Бюджет — близько 120 тисяч доларів. Збори, за оцінкою The New York Times, близько 2,7 мільйона. Для нього це був успіх. Для Голлівуду того ж року, де «Буч Кессіді і Санденс Кід» зібрав понад 100 мільйонів, — дрібниця.

Вінсент Кенбі в тій-таки газеті написав фразу, яку цитують досі: фільм «смішний, sophomoric, блискучий, непристойний, уривчастий, чудовий, незрозумілий і актуальний». Усі ці прикметники правдиві одночасно. 2016-го Бібліотека Конгресу внесла «Putney Swope» до Національного реєстру фільмів. Для андеграундної комедії з переозвученим протагоністом це рідкісний фінал.

За спостереженнями, найважче показувати цю стрічку людям, які прийшли «від сина». Перші двадцять хвилин вони сидять з обличчям «це що, навмисне так знято?». Потім починаються фейкові рекламні ролики всередині фільму — і зал або зривається, або вимикає. Третього не дано. Дауні і не хотів третього.

Собаки, Христос у зюті й телебачення, яке злякалося

Після «Putney Swope» студії раптом зацікавилися. United Artists взяла «Pound» (1970). Задум: актори грають безпритульних собак у міському притулку, які чекають усиплення. Політична алегорія, груба, місцями нестерпна. Фінал натякає на газові камери. Після перегляду один зі студійних керівників сказав режисерові: «Ми думали, це буде мультфільм». Дауні потім переказував цю репліку з насолодою.

Саме в «Pound» у п’ять років дебютував Роберт Дауні-молодший. Роль цуценяти. Не милинька історія «батько відкрив синові кіно», хоча формально так і є. Це був фільм про приречених істот, і дитина потрапила в цей світ одразу, без санітарної зони.

«Greaser’s Palace» (1972) — сюрреалістичний вестерн. Христоподібний Джессі в зюті прилітає на Дикий Захід на парашуті, танцює чечітку, творить дива, зрештою опиняється на хресті. Джессі грає Аллан Арбус. Театральний продюсер Джозеф Папп після прохолодної рецензії Кенбі написав у газету, що Дауні «безстрашно спустився в підземний світ і виніс сміховий кошмар». Папп тоді якраз готував із ним телеверсію п’єси.

Ця п’єса — «Sticks and Bones» Девіда Рабе, антивоєнна історія про сліпого ветерана В’єтнаму, який повертається дому. 1973 року Дауні зняв її для CBS. Спонсори злякалися й відмовилися. Мережа випустила стрічку без реклами, бо вставити ролики було нікому. Для режисера, який щойно розніс рекламну індустрію в «Putney Swope», це виглядало як злий анекдот, який він сам і написав.

1975-го вийшов «Two Tons of Turquoise to Taos Tonight», також відомий як «Moment to Moment». Ще одна домашня, рвана робота з родиною в кадрі. До того часу кокаїн уже став не епізодом, а режимом.

Голлівуд, який йому не ліг

Сам Дауні пізніше казав Associated Press: «Десять років кокаїну цілодобово». Шлюб з Елсі Форд, укладений 1962-го, розпався 1975-го. Вона знімалася в нього в «Chafed Elbows», «Pound», «Greaser’s Palace», «Moment to Moment». Двоє дітей — донька Еллісон (1963) і син Роберт (4 квітня 1965). Після розлучення син часто жив із батьком, переїжджав за зйомками: Вудсток, Лондон, Нью-Мексико, Каліфорнія, Коннектикут, Грінвіч-Віллидж.

Студійний Голлівуд спробував приручити його один раз по-справжньому. «Up the Academy» (1980) — підліткова комедія Warner Bros. під брендом MAD Magazine. Бюджет близько 5 мільйонів, збори близько 10. На папері не катастрофа. На екрані — інша справа. Журнал MAD згодом заплатив студії 30 тисяч, щоб прибрати свою назву з відеовидання. Рон Лейбман зняв своє ім’я з титрів. Дауні пізніше назвав фільм «однією з найгірших чортових речей в історії». Там дебютував Ральф Маччіо, а син знову майнув у кадрі на футбольному полі. Дивитися це сьогодні варто хіба як документ: ось що буває, коли андеграундного сатирика саджають знімати « Pedро з військової школи».

Далі були «America» (1986), «Rented Lips» (1988), «Too Much Sun» (1991). Усі з сином у тій чи іншій ролі. Усі вже не мали тієї отрути, що «Putney Swope». Друга дружина Лора Ернст, актриса й сценаристка, допомогла йому вийти з залежності. Одружилися 1991-го. 27 січня 1994-го вона померла від бічного аміотрофічного склерозу. Цей досвід ліг в основу останньої ігрової стрічки «Hugo Pool» (1997): день із життя чистильниці басейнів у Голлівуді, прем’єра на «Санденсі», у кадрі Алісса Мілано і знову син — як невротичний режисер. Дауні від фільму не був у захваті. Але це вже була інша людина: твереза, втомлена, з думкою про когось іншого.

1998-го він одружився з письменницею-гумористкою Розмарі Роджерс. Прожив із нею до кінця. Син після його смерті написав, що за підрахунками мачухи вони були щасливо одружені «трохи більше як 2000 років».

Таблиця не ієрархія шедеврів. Це карта, щоб не почати не з того кінця. Пізні студійні речі слабші за ранні самостійні. Це не думка «критика з крісла», це те, що видно з першого перегляду і що визнавав сам автор.

Батько і син: любов, кадр і шкода

Роберт-молодший знявся у восьми фільмах батька: «Pound», «Greaser’s Palace», «Moment to Moment», «Up the Academy», «America», «Rented Lips», «Too Much Sun», «Hugo Pool». Плюс дві стрічки, де обидва лише актори — «Johnny Be Good» (1988) і «Hail Caesar» (1994). Це не камео «знаменитий тато підстрахував дитину». Це сімейна трупа, де дитина росла в кадрі, на площадці, серед дорослих імпровізацій і дорослих речовин.

Дауні-молодший неодноразово казав: марихуану вперше спробував у вісім, не без участі батька. Далі були десятиліття власної залежності, арешти, зірвана кар’єра 1990-х і довге повернення. Зводити старшого лише до цієї провини — зручно і нечесно. Ігнорувати її — ще гірше. Він і сам у пізніх розмовах не будував із себе жертву епохи. Кокаїн був його вибором. Наслідки дісталися всім.

Після розлучення син лишився з батьком, кинув школу в Санта-Моніці 1982-го, пішов у акторство. Музика, яку старший у ньому любив, імпровізація, відсутність страху перед камерою — це теж спадок. У документалці «Sr.» молодший прямо каже режисерові Крісу Сміту: портрет не буде рожевим, бо стосунки не були самими трояндами. І водночас там багато ніжності. Руки батька, голос, який сідає, жарти, які вже не завжди збираються в жарт.

За досвідом перегляду «Sr.» скажу так: це не біографія «як стати батьком суперзірки». Це фільм про двох чоловіків, які довго не вміли розмовляти нормально і встигли почати, коли одному вже важко тримати чашку. Дивитися важко. І треба.

Актор, якого кликали «серйозні» режисери

Коли власні постановки зів’яли, Дауні-старший не зник. Він став характерним актором. Вільям Фрідкін дав йому роль агента Томаса Бейтмена в «Жити і померти в Лос-Анджелесі» (1985). Пол Томас Андерсон, який відкрито називав «Greaser’s Palace» впливом, зняв його в «Ночах у стилі бугі» (1997) як Берта, продюсера звукозапису, і в «Магнолії» (1999) як директора телешоу WDKK. Короткі появи, але точні. У кадрі він не «тато зірки», а окрема фізіономія: великий, іронічний, трохи ведмежий.

Ще були «The Family Man» (2000), «From Other Worlds» (2004), суддя Рамос у «Як обікрасти хмарочос» (2011). Не фільмографія актора першого ряду. Швидше друге дихання людини, яка вміла бути в кадрі, бо все життя ставила інших.

Андерсон і Дауні товаришували роками. У 2000-х навіть планували проєкт «Forest Hills Bob» з Андерсоном як виконавчим продюсером. Не зняли. У 1980-х лежав незавершений сценарій для Гела Ешбі. Таких «майже» у його біографії кілька. Він рідко доводив до кінця те, що потребувало студійного терпіння. Терпіння у нього було до імпровізації, не до офісу.

Смерть, Criterion і документалка, яку варто увімкнути

Роберт Дауні-старший помер 7 липня 2021 року вдома на Мангеттені. Йому було 85. Причина — ускладнення хвороби Паркінсона, повідомила дружина Розмарі. Син написав, що батько пішов уві сні, «лишився напрочуд оптимістичним» і був «справжнім кіномавериком». Окрім дружини й сина, лишилися донька Еллісон, брат Джим, сестра Ненсі Коннор і шестеро онуків.

Ще 2012 року Criterion Collection випустив Eclipse Series 33 — «Up All Night with Robert Downey Sr.». Туди увійшли п’ять стрічок: «Babo 73», «Chafed Elbows», «No More Excuses», «Putney Swope» і «Two Tons of Turquoise to Taos Tonight». Для людини, яку тридцять років згадували одним рядком, це канонізація. Не оскар, не зірка на алеї. Коробка, з якої його кіно нарешті можна зібрати в одну ніч.

Документалка «Sr.» Кріса Сміта вийшла в кіно 18 листопада 2022-го і на Netflix 2 грудня. Тривалість — 89 хвилин. Продюсери — син і Сьюзен Дауні. Стрічка отримала нагороду National Board of Review як найкращий документальний фільм. Вона не замінює перегляд «Putney Swope». Вона пояснює, чому після «Putney Swope» все пішло так, як пішло.

З чого почати, якщо ви не кіноман 1960-х

Типова помилка — відкрити фільмографію з кінця. «Hugo Pool», «Too Much Sun», «Up the Academy» створюють враження, ніби батько Залізної людини знімав дивні комедії третього ряду. Починати треба з піку.

1. Документалка «Sr.» (2022) — якщо хочете людей, а не тільки кіно. 90 хвилин, і ви вже розумієте тон.
2. «Putney Swope» (1969) — обов’язкова точка. Без неї розмова про нього порожня.
3. «Chafed Elbows» (1966) — щоб зрозуміти метод: стопкадри, домашній абсурд, Елсі Форд.
4. «Greaser’s Palace» (1972) — якщо витримали попереднє і хочете вестерн, який не вестерн.
5. «Ночі в стилі бугі» або «Магнолія» — щоб побачити його як актора в чужому сильному фільмі.

Після цього списку або з’являється смак, або ні. Якщо ні — не мучте себе «Pound» опівночі. Ця стрічка вимагає готовності сидіти в незручності. Якщо так — беріть Criterion-набір і дивіться нерівно, з паузами, як він і знімав.

Друга таблиця — проти отрути алгоритму. YouTube підсуне «10 фактів про батька Залізної людини», де половина — про наркотики сина. Це не біографія режисера. Це плітки під чужим іменем.

Що про нього часто плутають

• Що він «теж актор Marvel». Ні. Син — так. Батько зіграв суддю в «Як обікрасти хмарочос», і на цьому голлівудський касовий слід майже закінчується.
• Що «Putney Swope» — расистський фільм або, навпаки, «прогресивний маніфест». Він сатира 1969 року, знята білим режисером про чорного боса агентства. Голос героя — голос самого Дауні. Це треба знати до перегляду, а не після скандалу в коментарях.
• Що син дебютував у великому кіно сам. Дебют — «Pound», роль цуценяти, п’ять років, режисер — батько.
• Що старший «зробив» молодшому кар’єру в Голлівуді. Він дав камеру, нерв і, на жаль, ранній досвід речовин. Голлівудську кар’єру син збирав сам, часто всупереч цьому старту.
• Що пізні фільми такі ж гострі, як ранні. Ні. Після кокаїну й студійних компромісів отрута вивітрилася. Залишилися дивні комедії і вдалі епізоди в чужих картинах.

Ці плутанини не зловмисні. Просто інформаційний шум навколо сина занадто гучний. Старший Дауні в ньому тоне, якщо не триматися фактів: дати, назви, хто кого озвучив, хто кого ввів у кадр.

Окремо про тон. Його кіно вміє бути грубим. Жарти 1966-го не пройшли б пітчинг 2020-х. Це не привід ні виправдовувати все підряд, ні скасовувати людину. Привід — дивитися з головою: що саме він висміював, кого бив, де влучив, де просто кинув провокацію в зал, бо міг.

Навіщо він вам, якщо ви прийшли «від сина»

Тому що син не з’явився з повітря. Імпровізація, любов до музики, готовність виглядати смішним, навіть страх порожнечі — усе це росло в будинку, де батько знімав людей-собак і президента без дозволу. Тому що «Putney Swope» досі гостріший за більшість «сміливих» серіалів про офіс. Тому що американське незалежне кіно 1960-х — це не тільки Воргол і легенда. Там сидів ще один тип із камерою, який умів злитися і розсмішити в одному кадрі.

І ще з практичної причини. Документалка лежить на Netflix. «Putney Swope» доступний у Criterion. Це не археологія на 16 мм у підвалі. Два вечори — і ви перестанете плутати старшого з виноскою в біографії молодшого.

Якщо брати одну дію після цього тексту, нехай буде така: увімкніть «Sr.», додивіться до кінця, наступного вечора поставте «Putney Swope». Без очікування, що буде «як у Marvel», без обов’язку все сподобатися. Подивіться, як людина з гауптвахти й боксерських рукавичок знімає рекламну Америку так, ніби вона вже викрила себе сама. А син у сусідній кімнаті тоді ще грав цуценя.

Роберт Дауні-старший не просить, щоб його любили замість сина. Він просить рівної уваги: не святий, не додаток до Залізної людини, а режисер, який зробив кілька незручних фільмів, один із яких держава США визнала вартою зберігати. Цього досить, щоб знати ім’я повністю — і зі старшим теж.