Осетинська війна: п’ять днів, що не скінчилися

Коротко

• Коли кажуть «осетинська війна», майже завжди мають на увазі російсько-грузинську війну серпня 2008 року навколо Південної Осетії. Активні бої тривали близько п’яти днів, формально конфлікт згорнули 16 серпня.
• Південна Осетія — це не держава і не частина Росії. Для ООН, ЄС, США й України це територія Грузії під російською окупацією. Північна Осетія-Аланія — окрема республіка у складі РФ.
• Відкриті бойові дії почалися в ніч з 7 на 8 серпня, коли грузинська армія завдала удару по Цхінвалі. Незалежна місія ЄС пізніше написала: великомасштабну операцію почала Грузія, але загальну відповідальність не можна вішати на одну сторону.
• Російські війська зайшли глибоко на визнану територію Грузії, зайняли Горі, били по порту Поті. 26 серпня Москва «визнала незалежність» Південної Осетії та Абхазії.
• За оцінкою місії ЄС, загинуло близько 850 людей. УВКБ ООН нарахувало 192 тисячі переміщених. Грузинські села в зоні конфлікту спалили, людей звідти так і не повернули.
• Для України це не «далекий Кавказ». Тут уже був сценарій, який потім повторили в Криму й на Донбасі: «миротворці», сепаратисти, швидкий удар, заморожена окупація.

Осетинська війна — це коротке, жорстке зіткнення Росії й Грузії в серпні 2008 року за контроль над Південною Осетією. П’ять днів стрілянини, кілька тижнів хаосу, а далі майже два десятиліття окупації приблизно п’ятої частини грузинської території. Саме так це виглядає, якщо відкинути пропагандистські ярлики з обох боків.

Люди шукають «осетія війна» з різних причин. Хтось плутає Північну й Південну Осетію. Хтось згадує Цхінвалі лише тому, що після 2022-го ця історія раптом стала зрозумілішою. Хтось хоче просту відповідь: хто перший вистрілив. Простої відповіді немає, зате є факти, дати й рішення судів, які вже не залежать від вечірнього ефіру.

Нижче — що саме сталося, звідки взявся конфлікт, як пройшли серпневі дні і чому ця війна досі не стала минулим. І так, паралелі з Україною тут не для краси. Вони лежать на поверхні.

Що саме називають осетинською війною

У розмовній мові під цим запитом ховається кілька шарів. Найчастіше — російсько-грузинська війна 8–12 серпня 2008 року, яку ще називають п’ятиденною. Рідше згадують грузино-осетинську війну 1991–1992 років. Ще рідше — те, що осетини живуть по обидва боки Кавказького хребта і це різні політичні реальності.

Південна Осетія (у грузинському вжитку — Цхінвальський регіон, інколи Самачабло) — гірська територія на півночі Грузії, столиця де-факто адміністрації — Цхінвалі. Міжнародно визнані кордони Грузії цю територію включають. Після 2008-го Росія тримає там бази, роздає паспорти й називає це «незалежною державою». Більшість світу з цим не згодна.

Осетини — народ іранської мовної групи, нащадки аланів. Це важливо не для романтики, а щоб не зводити все до «росіяни проти грузинів». Конфлікт етнічний і політичний одночасно. Москва ж його давно використовує як важіль проти Тбілісі.

Північна і Південна Осетія — не одне й те саме

Плутанина тут класична. У практиці я кілька разів ловив себе на тому, що навіть освічені люди кажуть «війна в Осетії» і мають на увазі Владикавказ. Ні. Владикавказ — столиця Північної Осетії-Аланії, суб’єкта Російської Федерації. Південна Осетія — інший берег хребта, інша історія, інший правовий статус.

• Північна Осетія-Аланія входить до складу РФ. Це не предмет цієї війни.
• Південна Осетія з погляду міжнародного права — частина Грузії.
• Єдиний зручний сухопутний коридор між ними — Рокський тунель. Саме ним у серпні 2008-го йшла російська техніка.
• Паспорти РФ у Південній Осетії роздавали роками до війни. Це потім назвуть «захистом співвітчизників».

Якщо коротко: «осетинська» тут означає не війну осетинського народу проти всіх, а війну навколо осетинського регіону Грузії, куди зайшла російська армія.

Війна 1991–1992 років, без якої 2008-й незрозумілий

Наприкінці СРСР Грузія виходила з союзу, а Південна Осетія не хотіла йти разом. 11 грудня 1990-го Тбілісі скасував осетинську автономію. 5 січня 1991-го грузинські формування увійшли в Цхінвалі. Почалися вуличні бої, облоги, взаємні виселення.

За різними оцінками, тоді загинуло від близько тисячі до двох тисяч людей. Близько 100 тисяч осетин виїхали з Грузії та з регіону, близько 23 тисяч грузинів полишили Південну Осетію. Цифри розходяться, бо обліку в розвалі союзу майже не вели. Але масштаб зрозумілий: це вже була війна, не «заворушення».

24 червня 1992-го в Сочі підписали угоду про припинення вогню. З’явилася змішана миротворча схема з грузинськими, осетинськими й російськими контингентами. На папері — заморожений конфлікт. На землі — лінія розмежування, зброя в селах, російський вплив, який з роками лише густішав.

Таблиця груба, але корисна. 2008-й не впав з неба. Це був другий раунд тієї самої партії, тільки вже з відкритим вторгненням регулярної армії сусідньої держави.

Як дійшло до серпня 2008-го

Після Революції троянд 2003 року Грузія Міхеїла Саакашвілі різко пішла на Захід: реформи, НАТО, розмова про територіальну цілісність без багатозначних пауз. Для Кремля це був не «внутрішній курс сусіда», а червона лінія. Контроль над Кавказом, трубами й чорноморським узбережжям ніхто в Москві віддавати не збирався.

Паралельно Росія роками готувала ґрунт. Паспортизація в Південній Осетії та Абхазії. Військові навчання. Ремонт залізниці в Абхазії «цивільними» залізничними військами навесні 2008-го. Сепаратистські структури, які без російських грошей і зброї довго б не протрималися. Це не конспірологія, це відкритий інструментарій, який потім побачимо в Криму.

Бухарест і обіцянка, яку не підкріпили

2–4 квітня 2008 року на саміті НАТО в Бухаресті альянс записав: Україна і Грузія стануть членами НАТО. План дій щодо членства (MAP) при цьому не дали — уперлися Німеччина і Франція. Вийшло найгірше з можливого: політичний сигнал без захисного механізму.

Для Тбілісі це прозвучало як визнання європейського шляху. Для Москви — як привід прискоритися. Путін тоді був прем’єром, президентом — Дмитро Медведєв. Різниця посад на рішення про силову відповідь, як показав серпень, майже не вплинула.

Липень–початок серпня: стрілянина, яка вже не була «інцидентами»

З 1 серпня південноосетинські сили почали систематично обстрілювати грузинські села. Грузинські миротворці відповідали. Вночі стріляли знову. 3–4 серпня з регіону вивозили цивільних до Росії — понад 20 тисяч людей. Добровольці з Північної Осетії підтягувалися на південь. Це вже не «локальна перестрілка».

7 серпня Саакашвілі публічно оголосив одностороннє припинення вогню. Воно протрималося коротко. Увечері обстріли грузинських позицій відновилися. Близько 23:35 грузинська артилерія відкрила вогонь по Цхінвалі. Далі — наступ піхоти. Російська колона в цей час уже рухалася через Рокський тунель. Сперечатися, що було на хвилину раніше, можна довго. Картина все одно одна: пастка захлопнулася.

Хроніка п’яти днів

Активна фаза — з ночі 7–8 серпня до 12 серпня, коли Медведєв і Ніколя Саркозі (Франція тоді головувала в ЄС) узгодили план із шести пунктів. Підписи розтягнулися до 16 серпня. Нижче — не «повний штабний журнал», а те, без чого розмова розсипається.

1. 1–6 серпня. Обстріли грузинських сіл, евакуація осетинських цивільних до РФ, накопичення сил. Навчання «Кавказ-2008» щойно закінчилися, частина російських підрозділів біля кордону лишилася.
2. Ніч 7–8 серпня. Грузинський удар по Цхінвалі, спроба взяти місто й перекрити дорогу до Рокського тунелю. Російська авіація зранку 8-го вже б’є по цілях у Грузії.
3. 8–9 серпня. Грузинські частини входять у Цхінвалі й не утримують його. Російська 58-ма армія тисне з півночі. Бомбардування Горі. Відкривається абхазький фронт.
4. 10–11 серпня. Грузія оголошує відхід. Російські й абхазькі сили вибивають грузинів з Кодорської ущелини — останнього клаптя Абхазії, який контролював Тбілісі. Західна Грузія: Зугдіді, Сенакі. Морська блокада узбережжя.
5. 12–16 серпня. Політичне «стоп». Російські війська при цьому ще стоять у Горі, заходять далі, ніж будь-яке «примушення до миру» може виправдати. 16-го Медведєв підписує перемир’я.

Окремий штрих, який часто гублять. 8 серпня в Пекіні відкривали Олімпіаду. Світові камери дивилися на стадіон, а не на Цхінвалі. У практиці геополітики це не дрібниця. Удар під великий спорт — прийом, який Москва потім повторювала з вражаючою самовпевненістю.

Була ще кіберскладова. Сайти грузинських державних установ лягали під DDoS. Для 2008-го це виглядало майже екзотикою. Зараз читається як рання репетиція гібридної війни: танки плюс боти плюс телевізор.

Хто почав і хто за це відповідає

Це найпопулярніше питання в пошуку, і саме на ньому ламається половина розмов. Російська версія: Грузія напала на Цхінвалі, почався «геноцид осетин», Росія врятувала мирних. Грузинська: Росія спровокувала, ввела війська ще до удару, Саакашвілі лише відповів. Правда, як часто буває, не посередині, а в іншій площині.

Незалежна міжнародна місія зі встановлення фактів під керівництвом швейцарської дипломатки Гайді Тальявіні (звіт оприлюднили 30 вересня 2009-го) зробила кілька речей, які не люблять ані в Москві, ані в Тбілісі. Відкриті широкомасштабні бойові дії вона датувала грузинською операцією в ніч з 7 на 8 серпня. І одразу додавала: пояснювати війну лише цим ударом неможливо. Був довгий ланцюг напруги, провокацій, інцидентів. Загальну відповідальність «на одну сторону» місія не поклала.

Далі — жорсткіше. Заяви Росії про геноцид осетин місія відкинула як необґрунтовані. Використання сили РФ визнала таким, що вийшло далеко за межі миротворчого мандата: бомбардування поза зоною конфлікту, захід на безспірну грузинську територію, дії в Абхазії. Частина російських сил, за висновками місії, була в Південній Осетії ще до публічного рішення Москви «втрутитися».

Можна скільки завгодно сперечатися, чи Саакашвілі зробив фатальну помилку, відкривши вогонь по Цхінвалі. Помічав не раз: ця дискусія зручна саме агресору. Вона перетворює вторгнення на «відповідь» і ховає підготовку. Грузинське керівництво дало привід. Росія давно чекала приводу. Це різні види провини.

Втрати, біженці, спалені села

Цифри війни 2008-го досі ходять різними колонками, бо сторони рахували «своїх» і роздували «чужих». Найближче до обережного консенсусу — оцінка місії ЄС: близько 850 загиблих загалом. У цій рамці фігурують орієнтовно 365 загиблих з осетинського боку (цивільні й не тільки), близько 170 грузинських військових, близько 65 російських солдатів. Це не бухгалтерський акт, а порядок величин.

Грузинська сторона окремо називала 180 загиблих силовиків і 224 цивільних, плюс десятки зниклих безвісти. Поранені — понад тисячу лише серед військових і поліції. Російські офіційні втрати — 65–67 військових. Південноосетинська адміністрація говорила про сотні загиблих «загалом». Розбіжність не випадкова: кожна цифра працювала в інформаційній війні.

192 тисячі переміщених на маленьку Грузію — це удар. 127 тисяч лишилися в Грузії, 30 тисяч — у самій Південній Осетії, ще 35 тисяч пішли в Північну Осетію. Більшість із тих, хто тікав із Горі та прилеглих сіл, потім повернулася. Грузини з осетинських сіл навколо Цхінвалі — ні.

Human Rights Watch у звіті «Up in Flames» зафіксував те, що грузинська влада називає етнічними чистками, а юристи — воєнними злочинами. Після того як російські частини зайняли Південну Осетію, осетинські формування йшли слідом: грабували, палили будинки, били тих, хто лишився. Мета була пряма — щоб грузини не повернулися. Села на кшталт Тамарашені, Курта, Ачабеті, Ередві після цього існували вже як згарища.

HRW не робив з Грузії святих. Грузинська артилерія теж била по Цхінвалі й сусідніх осетинських селах невибірково. Кластерні боєприпаси застосовували обидві сторони — і Росія по Горі, і Грузія в зоні Цхінвалі. Якщо шукаєте «чистих», їх у цій війні немає. Якщо шукаєте, хто змінив карту силою і втримує її досі, відповідь одна.

Що лишилося після перемир’я

План Саркозі–Медведєва мав шість пунктів: не застосовувати силу, припинити вогонь, пустити гуманітарну допомогу, відвести грузинські війська на бази, відвести російські — на лінії до початку боїв, відкрити міжнародні дискусії про безпеку. На папері звучить як компроміс. На землі Росія «додаткові заходи безпеки» перетворила на постійну присутність.

26 серпня 2008-го Медведєв підписав укази про визнання «незалежності» Абхазії та Південної Осетії. За Росією пішли Нікарагуа, Венесуела, Науру, пізніше Сирія. Кілька мікродержав визнання відкликали. ООН, ЄС, США, Україна, майже весь світ і далі вважають обидва регіони частиною Грузії.

Бази, паркани, «бордеризація»

У Південній Осетії з’явилася 4-та гвардійська база РФ, в Абхазії — 7-ма. Угоди прописані на десятиліття. Оцінки присутності коливаються, але порядок такий: кілька тисяч військових у кожному регіоні плюс прикордонники ФСБ. По лінії розмежування — десятки укріплених постів.

Після 2008-го почалося те, що грузини називають повзучою окупацією, а аналітики — бордеризацією. Колючий дріт і таблички «кордон» раптом опиняються на десятки чи сотні метрів глибше в грузинському полі. Людина прокидається — і яблуневий сад уже «за лінією». Затримують пастухів, дідусів, які пішли по дрова. Це не велика війна. Це щоденне відкушування території в розрахунку на те, що світ звикне.

Грузія втратила контроль над близько 20% своєї території, якщо рахувати Абхазію і Південну Осетію разом. Кодорську ущелину — теж. Повернення внутрішньо переміщених у ці зони заблоковано. Європейський суд з прав людини в справі Georgia v. Russia (II) у 2021 році визнав: після припинення активних боїв Росія здійснювала ефективний контроль над Південною Осетією, Абхазією та «буферною зоною» і несе відповідальність за практику порушень — убивства, катування, грабунки, недопуск біженців додому.

Суди, ордери, те, що не закінчилося в серпні

Міжнародний кримінальний суд відкрив розслідування ситуації в Грузії. 30 червня 2022-го Палата попереднього провадження видала ордери на арешт трьох посадовців де-факто адміністрації Південної Осетії: Михайла Міндзаєва, Гамлета Гучмазова і Давида Санакоєва. Статті — незаконне утримання, катування, поводження, що принижує гідність, захоплення заручників, незаконне переміщення цивільних. Ордери досі не виконані. Підозрювані, за оцінкою суду, перебувають на території, яку контролює Росія або цхінвальська адміністрація.

Це не «символічна папірця». Це юридична рамка, яка фіксує: після боїв була окупація, і в ній катували людей. Грузія — учасниця Римського статуту, тож зобов’язана співпрацювати. Росія — ні. Тому ордери висять роками. Знайома історія, якщо дивитися з Києва.

Окремо варто тримати в голові різницю між трьома документами, які часто змішують. Звіт Тальявіні — про причини й хід війни. Звіт HRW — про те, як воювали і що робили з цивільними. Рішення ЄСПЛ — про відповідальність держави-окупанта після припинення вогню. Вони не суперечать одне одному. Вони про різні шари однієї події.

Чому осетинська війна — це також про нас

У серпні 2008-го Україна ще могла вдавати, що Кавказ далеко. Частина політиків засуджувала Росію, частина крутила головою. За досвідом розмов тих років можу сказати: навіть серед людей, які вже не любили Путіна, сиділа думка «Саакашвілі сам поліз». Зручна думка. Вона знімає питання, навіщо регулярна армія великої держави розбиває Горі й стоїть за 40 кілометрів від Тбілісі.

Схема, яку відточили на Грузії, потім не треба було винаходити:

• етнічний або мовний «захист співвітчизників» як привід;
• паспортизація ще до удару;
• місцеві збройні формування, які без Росії не існують;
• швидка військова операція, поки Захід дивиться в інший бік;
• перемир’я, яке фіксує захоплене;
• визнання «республік», бази, далі — затяжне виснаження.

Крим-2014 і Донбас лягають на цей шаблон майже без зазорів. Різниця масштабу, не логіки. І ще одна різниця: у 2008-му Захід обмежився заявами, комісією і «перезавантаженням» з Медведєвим. Ціна тієї м’якості стала очевидною пізніше. Не треба бути стратегом, щоб це побачити. Треба було не відвертатися.

Є й грузинський урок для нас. Військова відповідь на провокацію без гарантій союзників може дати супротивнику саме той кадр, який він хотів для телевізора. Це не виправдовує агресора. Це нагадування про те, як працює пастка. Саакашвілі lagав на неї. Українське керівництво після 2014-го довго намагалося не дати подібного кадру — з різним успіхом, але вже з розумінням ціни.

Ще один практичний момент. Коли читаєте новини з «Цхінвальського регіону» чи «Республіки Південна Осетія», дивіться, хто як називає територію. Мова — уже політика. «Незалежна Південна Осетія» в тексті західного агентства без лапок часто означає лінь редактора, не зміну міжнародного права. Для України формулювання має бути простим: окупована територія Грузії.

Як говорити про це без каші в голові

Якщо потрібно пояснити тему за хвилину, тримайтеся чотирьох речень. Південна Осетія — Грузія. У серпні 2008-го після провокацій і грузинського удару по Цхінвалі Росія вторглася, вийшла далеко за межі регіону й залишилася. Світ не визнав «незалежності». Людей із грузинських сіл вигнали, і більшість не повернулася.

Якщо є час на нюанс — додайте Тальявіні, Рокський тунель, Бухарест і той факт, що Абхазія в цій війні теж не була «іншим конфліктом». Це був другий фронт тієї самої операції. Кодорську ущелину Грузія втратила саме тоді.

Не треба героїзувати жодну штабну помилку Тбілісі. І не треба повторювати кремлівську казку про геноцид, яку міжнародна місія прямо відкинула. Між цими двома крайнощами якраз і лежить доросла розмова.

Корисне, якщо хочете копати далі: звіт Independent International Fact-Finding Mission on the Conflict in Georgia (том I — короткий, саме його варто читати першим), матеріали Human Rights Watch про цивільних, рішення ЄСПЛ 2021 року. Два посилання на джерела для цієї статті свідомо обмежені: факти звірені передусім за звітом місії ЄС під керівництвом Тальявіні та за даними УВКБ ООН щодо 192 тисяч переміщених.

Осетинська війна закінчилася для теленовин за тиждень. Для людей, які не можуть зайти на батьківське подвір’я під Цхінвалі, вона не закінчувалася жодного ранку відтоді. Якщо читаєте це з України, ви й без підказок знаєте, як це відчувається. Тому наступний крок простий: не зводити 2008-й до «короткого конфлікту на Кавказі». Це був пробний шар. Його мали прочитати вголос. Багато хто прочитав мовчки. Зараз уже немає розкоші повторювати ту тишу.