Звенигора: дзвін гори і скарб, якого шукають досі

Коротко

• Звенигора — конусоподібна гора біля села Гудзівка на Черкащині, від якої пішла назва давнього Звинигорода, а потім і Звенигородки.
• За легендою, на вежі замку висів дзвін: коли ворог наближався, гора ніби дзвонила на всю округу.
• Той самий край породив легенду про заклятий скарб — скіфський, гайдамацький, «національний». Його шукають уже кілька століть і так і не знаходять.
• У 1927 році Олександр Довженко зняв на Одеській кінофабриці ВУФКУ німий фільм «Звенигора». Прем’єра відбулася в Києві 13 квітня 1928-го.
• Сценарій написали Майк Йогансен і Юрій Тютюнник, уродженець Звенигородщини. Довженко переробив його приблизно на дев’яносто відсотків.
• Сьогодні стрічку можна подивитися в онлайн-кінотеатрі Національного центру Олександра Довженка, а саму гору — побачити за кілька кілометрів від Звенигородки.

Якщо коротко звести все до однієї фрази: Звенигора — це місце, легенда і фільм, які тримаються однієї метафори. Скарб закопаний. Гора дзвонить. Ніхто досі не впевнений, що саме там лежить.

Запит «звенигора» люди б’ють у пошук з трьох різних причин, і всі три — слушні. Хтось шукає пагорб біля Гудзівки. Хтось — німу картину Довженка, першу частину його трилогії разом з «Арсеналом» і «Землею». Хтось, буває, взагалі має на увазі сир «Звени Гора», який роблять у тій-таки Звенигородці вже кілька поколінь. Плутанина тут не випадкова. Усе виросло з одного клаптика Черкащини.

Я б радив не розділяти ці значення занадто акуратно. Гора без легенди — просто пагорб. Легенда без фільму лишилася б місцевим переказом. А фільм без Звенигородщини, без Тютюнника з Будища і без того дивного українського міфу про закопане золото був би зовсім іншою стрічкою. Нижче — як ці шари лягають один на одного, що в них перевірене, а що живе лише в переказі, і що робити, якщо захочете подивитися фільм або поїхати на місце.

Гора, від якої дзвенить край

Сама Звенигора стоїть біля села Гудзівка, за три-п’ять кілометрів від нинішньої Звенигородки. Місто лежить на річці Гнилий Тікич, за 114 кілометрів автошляхами від Черкас. Пагорб конусоподібний. З трьох боків його колись обступали болота, з четвертого — вузький перешийок вів до пасма узгір’їв, яке тягнеться майже всією Звенигородщиною. Місце для сторожі, якщо чесно, вибране грамотно: бачиш ворога здалеку, тікати нікуди, дзвонити є куди.

За легендою середини XIX століття, яку повторює і Звенигородська міська рада, на вершині стояв замок. На одній із веж висів великий дзвін. Вартові били на сполох, коли з степу піднімалася курява. Людям здавалося, що дзвонить не метал, а вся гора. Звідси Звенигора. Звідси Звинигород, потім Звенигород, потім Звенигородка. Друга, спокійніша версія каже інакше: назва пішла від перших церковних дзвонів, які після хрещення Русі раптом озвалися в донедавна поганській осадці. Мені ближча перша. Вона гучніша. І краще пояснює, чому це слово так чіпляється.

У краєзнавчих описах XIX століття гору змальовують майже як декорацію до билини: заввишки до 65 сажнів — це близько 140 метрів — і в обводі до 130 сажнів, тобто приблизно 280 метрів. Цифри ці мандрують з тексту в текст уже півтори сотні років. Сучасний пагорб виглядає скромніше. За досвідом, коли їдеш у Гудзівку вперше, очікуєш чогось на кшталт Карпатського форпосту, а бачиш пагорб серед рівнини, який «гора» радше за пам’яттю, ніж за геодезією. Це не обман. Так працюють легендарні ландшафти: вони вищі в розповіді, ніж під ногами.

Що кажуть документи, а не перекази

Перша писемна згадка про Звинигород припадає на 1394 рік. Далі — типова для цього краю історія прикордоння. У 1484-му місце плюндрував Менглі I Ґерай, замок уцілів, торговельні шляхи занепали. У 1541-му татари зруйнували поселення вщент. У люстрації 1545 року замку вже немає. Відбудовували вже на новому місці — там, де зараз Звенигородка, за князя Федора Сангушка. Старий Звинигород лишився біля гори, в межах нинішньої Гудзівки.

Далі місто ходить з рук у руки, як і більшість Правобережжя. З 1569-го — Брацлавське воєводство. У роки Хмельниччини місцеві виганяють польську шляхту, у 1648–1667-му край входить до Корсунського полку. Після Андрусівського перемир’я знову Річ Посполита. У 1711-му тут проходить військо Пилипа Орлика. 1792-го Станіслав Август Понятовський надає місту магдебурзьке право і герб: замкова гора, обведена частоколом, і воїн зі зброєю. Тобто Звенигора потрапила навіть на герб — раніше, ніж на кіноплівку.

Археологія під легенду підкладає твердіший ґрунт, хоч і не казковий. У межах сучасної Звенигородки знаходили кам’яні знаряддя доби бронзи, речі скіфського часу, поселення черняхівської культури. Скіфи в цій історії — не вигадка Довженка. Вони тут справді були. Інша справа, що «скіфський кубок», який у фільмі раптом виявляється розбитою пляшкою, — уже поезія.

Що лишилося на місці зараз

У 1998 році біля Гудзівки створили гідрологічний заказник місцевого значення «Звенигора». Площа — 22,2 гектара. Охороняють не «замок і дзвін», а заболочений комплекс із типовою рослинністю. Гора, болота, Тікич — це один ландшафт. Легенда любила замок, природа лишилася ближчою до води.

У практиці я кілька разів ловив себе на тому, що місцеві спочатку відправляють не на пагорб, а на сирзавод. Торгова марка «Звени Гора» справді звідси, з Звенигородки, і живе вже понад вісімдесят років. Потім уже показують дорогу на Гудзівку. Не злиться. Так і працює жива топоніміка: спочатку бренд, який їдять, потім гора, яку треба шукати.

Скарб, якого ніхто не відкопав

Окремо від дзвона існує друга легенда, і саме вона зробила Звенигору всеукраїнською, а не лише районною. У надрах гори нібито заховано скарб. Хто його закопав — залежить від оповідача. У одних — гайдамаки. У інших — скіфи. У Довженка — і ті, й ті, плюс прокляття вождя, який перед смертю вбиває Роксану і закляває золото.

Юрій Тютюнник, генерал-хорунжий Армії УНР, народився 1891 року в селі Будище Звенигородського повіту. Саме він, за усталеною версією, розповів Майку Йогансену місцевий переказ про гайдамацькі скарби в горі. Вони навіть їздили в Звенигородку «на натуру». Ідея фільму, якщо вірити дослідникам ВУФКУ, виросла з цієї поїздки. Тютюнник дав ґрунт. Йогансен, майстер авантюрної прози 1920-х, зібрав багатошаровий сюжет. Довженко потім усе це розібрав і склав заново.

Чому скарб так чіпляє українську уяву — питання не тільки фольклорне. Розрита могила в Шевченка, закляте золото, «наша правда» під землею, яку не можна просто взяти лопатою. Звенигора стоїть у цьому ряді. Скарб тут ніколи не про гроші. Він про те, що нам нібито належить, але ми досі не вміємо цього взяти, не зруйнувавши.

• У народному переказі скарб — гайдамацький, закопаний «на чорний день» і захищений закляттям.
• У фільмі він скіфський, политий кров’ю, і його стереже монах, який виходить із-під землі.
• У пізніших прочитаннях — це культурна пам’ять народу, яку не можна ні відкопати лопатою, ні здати в музей як експонат.
• У радянській офіційній версії 1930-х «справжній скарб» — земля, вугілля, індустріалізація. Тиміш це розуміє, Павло — ні.

Усі чотири шари досі працюють одночасно. І саме тому фільм не «застарів» так, як застарівають агітки. Він суперечливий зсередини. Довженко ніби сам не вирішив, що є скарбом, і лишив нам цю нерівність.

Фільм, який зробив Довженка Довженком

«Звенигора» — німа стрічка 1927 року, знята на Першій кінофабриці ВУФКУ в Одесі. Інша назва, яку інколи подають у титрах і каталогах, — «Зачароване місце». Хронометраж оригіналу — близько 67–68 хвилин, сім частин, 1988 метрів плівки. Прем’єра в Києві — 13 квітня 1928-го, у Москві — 8 травня. Після цього Довженка перестали сприймати як «ще одного художника, що пішов у кіно». Він став режисером, з яким рахуються.

Кінознавець Любомир Госейко назвав картину «еклектичною, велетенською поетичною фрескою, що охоплює дві тисячі років буття на двох тисячах метрах кіноплівки». Формула влучна і трохи насмішкувата. Дві тисячі років на годину з невеликим. Хто шукає в цьому лінійний сюжет, той у перші двадцять хвилин починає нервувати. Так і треба. Це не роман. Це дума, змонтована ножицями.

Оператор — Борис Завелєв, людина ще дореволюційної школи, яка вміла знімати обличчя так, ніби це скульптура. Художник — Василь Кричевський. Перед зйомками Довженко їздив Україною саме з ним, шукав натуру. Через Кричевського вийшов на археолога Михайла Рудинського і зупинився в селі Яреськи на Полтавщині — через мову, звичаї, «несценічну» українськість. Довженко потім називав Яреськи штабом українського кінематографа і повертався туди ще років десять.

Хто стоїть у кадрі

• Микола Надемський — дід, що крізь віки стереже скарб; він же царський генерал.
• Семен Свашенко — онук Тиміш, червоноармієць, потім інженер.
• Лесь Подорожній — онук Павло, петлюрівець, потім емігрант.
• Георгій Астаф’єв — вождь скіфів.
• Поліна Скляр-Отава — Оксана і, другою роллю, Роксана.
• Леонід Барбе — монах-католик, охоронець скарбу.

Надемський тримає фільм, як кобзар тримає думу. Поки він на екрані, можна не розуміти «що зараз відбувається» і все одно не відриватися. Свашенко і Подорожній — вже не міф, а XX століття, розірване надвоє. Один іде в більшовики. Другий — до петлюрівців, потім у Прагу, потім назад, із динамітом.

Сюжет, якщо дуже стиснути

Дід віками шукає скарб біля Звенигори. Крізь нього проходять гайдамаччина, скіфська легенда про Роксану, Перша світова, революція, громадянська війна, еміграція. Гайдамаки на початку стрічки питають, чи немає поблизу «ляхів». Дід веде їх під гору. Замість золотого кубка — розбита пляшка. З-під землі виходить монах, і братчики тікають. Отаман наказує заклятий скарб не чіпати.

Далі — тихе село, вінки на воді, війна. Тиміш і Павло розходяться. Дід бачить «свого» в Павлові й розповідає йому легенду: скіфський вождь поневолив чуже плем’я, закохався в Роксану, вона його отруїла, він її вбив і прокляв золото. Варяги приходили, інші приходили. Скарб не відкопали. Павло шукає його далі, аж до празького кабаре, де зображає самогубство на публіці, щоб зібрати гроші на диверсію. Тиміш натомість вирішує, що скарб — це земля, поля, вугілля й залізо.

Фінал жорсткий і двозначний. Павло повертається підірвати потяг, машиністом якого виявляється брат. Дідові доручають підпалити гніт. Старий лякається поїзда, його забирають у вагон. Павло стріляється. Дід у потязі з більшовиками раптом радіє гостинності й їде в «майбутнє». Радянська критика читала це як перемогу прогресу. Сьогодні кінцівка читається інакше: історію не знищили, її посадили в вагон і повезли — не спитавши, чи хоче вона їхати.

Сценарій, якого соромляться вголос

Це останній фільм Довженка, знятий за чужим сценарієм. Далі він писатиме сам. Історія авторства тут не Sabbatical-деталь для кіноманів, а ключ. Тютюнник навіть мав грати в першому варіанті — зокрема генерала. Зйомки зупинили. Довженко переписав текст. Імена Йогансена і Тютюнника з титрів зникли.

У автобіографії 1939 року Довженко пояснив це так: у сценарії було «багато чортовиння і явно націоналістичних тенденцій», тож він переробив його «процентів на дев’яносто», а автори демонстративно зняли свої імена. Це, пише він, стало початком розходження з харківськими письменниками. Йогансен у власній автобіографії 1930-го відповів коротше і зліше: сценарій «змінений і попсований Ол. Довженком». Кіноісторик Георгій Журов припускав, що співавтори самі вимагали прибрати прізвища — зокрема через карикатурного Павла-емігранта.

Далі — те, про що в радянських біографіях Довженка воліли мовчати. Тютюнника розстріляли 1930-го. Йогансена — 1937-го. Їхні імена стали забороненими, і десятиліттями «Звенигору» розповідали як одноосібний акт генія. За спостереженнями, навіть зараз у розмовах «про українське німе» прізвище Тютюнника спливає пізніше, ніж варто. А він не статист. Без його малої батьківщини цього фільму не було б.

«Землю» знають навіть ті, хто ніколи не чув про Звенигору. Це справедливо з погляду кіномови — «Земля» довершеніша. Але саме «Звенигора» відкрила цей голос. Без неї не було б ні «Арсеналу», ні яблук над тілом Василя. У рейтингу 100 найкращих фільмів українського кіно, який 2021-го склав Довженко-Центр, «Звенигора» стоїть на 19-му місці. Для німої, темної, «незрозумілої» стрічки це висока полиця.

Як її зустріли

Сергій Ейзенштейн після перегляду писав, що перед ним «нова людина кіно, майстер із власним обличчям». Йому запало «дивне переплетення реального з глибоко національною поетичною вигадкою». Микола Бажан — що фільм «гримнув як несподіваний вибух, як раптова блискуча перемога». Водночас частину сучасників картина дратувала. На обговоренні сценарію більшість нібито вважала його нісенітницею. Довженко відповів: добре, він візьме цю «нісенітницю» і зніме.

Потім ярлик змінився. Довженка назвали буржуазним націоналістом. Сюжет отримав «правильне» радянське тлумачення: поганий онук шукає золото, хороший будує індустрію, дід пересідає в потяг прогресу. Після 1990-х читання знову розвернулося. Скарб стали бачити як пам’ять. Тимоша — як фігуру проблемну, а не героїчну: чоловік, який заради «священної мети» здатен переступити через близьких. Павлове «Ось наближається антихрист!» перед пострілом сьогодні звучить не як контрреволюційна істерика, а як попередження про 1930-ті, які вже стояли на порозі.

Професорка Києво-Могилянської академії Віра Агеєва звертала увагу на інше: у первісному сценарії мотив зачарованого скарбу працював на національне відродження, а Довженко змістив акцент так, що відродження незалежної України ніби треба відкласти. Це не «зрада» в побутовому сенсі. Це компроміс людини, яка вже побувала серед уенерівців у молодості й тепер знімала кіно в УСРР, у коротке вікно українізації. ВУФКУ 1922–1930 років і справді було унікальним «українським Голлівудом»: понад 140 ігрових фільмів, власний прокат, преса, школа. Вікно зачинилось швидко. «Звенигора» встигла крізь нього проскочити.

Як дивитися «Звенигору», щоб не заблукати

Перший перегляд у мене вийшов майже комічний. Я сів як на пригодницьке кіно про скарб. Хвилин двадцять чекав, коли «почнеться історія». Потім із землі виліз монах, гайдамаки розбіглися, час стрибнув на кількасот років — і я зрозумів, що історія почалася ще в першому кадрі. Просто це не та історія, до якої привчені серіалами. Якщо ви теж любите, щоб герой хотів щось конкретне і йшов за цим по прямій, залиште цю звичку в коридорі.

Перед сеансом вистачить короткого каркаса. Скіфи. Гайдамаки. УНР і Петлюра. Більшовики. Еміграція. Дід — не персонаж у романі, а вічний оповідач, майже кобзар. Тиміш і Павло — не «добрий і злий брат», а дві відповіді на одне питання: що робити зі спадщиною. Скарб не треба «розгадувати». Його немає в скрині. Він у тому, що ви після титрів вирішите скарбом.

1. Не перемотуйте «дивні» епізоди. Саме вони — кіно, а не місток між подіями.
2. Читайте інтертитри. Без них монтаж розсипається.
3. Не шукайте побутової логіки в скіфській новелі й у празькому кабаре. Це сни діда, вмонтовані в політику.
4. Дивіться до кінця навіть якщо фінал дратуватиме. Дратування тут частина задуму.
5. Після сеансу варто знати імена Йогансена і Тютюнника. Інакше ви подивилися тільки половину авторства.

Окремий нюанс зі звуком. Картина німа. У 1973-му Юлія Солнцева відновлювала її на «Мосфільмі», з музикою В’ячеслава Овчинникова; та версія довша, близько 92 хвилин. Оригінальні українські інтертитри в 1930-х вирізали й замінили російськими. Пізніше їх вертали за опублікованим сценарієм Довженка. У онлайн-кінотеатрі Довженко-Центру стрічку показують із сучасним супроводом україно-польського етно-джазового проєкту FuTUREthno. Це не «як у 1928-му». Це спосіб знову зробити німе кіно чутним. Мені цей саундтрек зайшов краще за академічний симфонізм: він не гладить картину, а сперечається з нею.

Типові помилки, які шкодять перегляду

• Дивитися «Звенигору» як додаток до «Землі». Навпаки: «Земля» виростає звідси.
• Вважати Тимоша рупором автора. Довженко складніший за свій же агітаційний жест.
• Смі compactness з містики. Без монаха, прокляття і дідових снів це був би просто черговий революційний фільм ВУФКУ, яких зняли десятки.
• Шукати «історичну реконструкцію» гайдамаччини чи скіфів. Костюми й археологія тут служать сну, не підручнику.

Після такого списку здається, ніби стрічка — іспит. Не іспит. Просто вона не розжовує. Якщо витримаєте першу третину, друга вже тримає сама. А фінальний потяг, що їде на глядача, досі працює як ляпас — навіть на маленькому екрані.

Легенда, історія і кадр: де вони не збігаються

Таблиця груба, зате рятує від змішування. Фільм не є екранізацією історії Звенигородки. І не є краєзнавчою листівкою. Довженко взяв ім’я гори і зробив з нього космос. Реальна Гудзівка цього космосу не зобов’язана вміщати. Це як їхати на Хортицю після «Тараса Бульби» і ображатися, що Дніпро не співає басом.

Куди їхати, якщо хочете побачити місце наживо

Маршрут простий, і його зручно клеїти до Шевченкового краю. Звенигородка — «лагідна столиця кобзаревих сіл», як її подають місцеві туристичні тексти. Далі — Хлипнівка, Майданівка, Моринці, Будище, Шевченкове, Тарасівка. Тютюнник якраз із Будища. Шевченко цей край знав напам’ять. Агатангел Кримський провів тут дитинство, вчився в місцевому училищі в 1876–1881 роках і потім писав «Звенигородщину». Садибу Кримських відтворили в 1990-х, є меморіальний будинок-музей.

Практичний каркас поїздки може виглядати так.

1. Звенигородка: краєзнавчий музей імені Шевченка на вулиці Чорновола, 41. Тут найлегше зловити нитку «гора — місто — люди».
2. Садиба Кримських. Не Звенигора, але той самий культурний ґрунт.
3. Село Гудзівка, пагорб, заказник. Не чекайте серпантинів. Чекайте тиші й болота.
4. Будище — якщо хочете замкнути історію Тютюнника, а не лише Довженка.
5. Моринці та Шевченкове — якщо вже їхати в цей квадрат, то не обрізати Шевченка.

До Звенигородки з Києва близько 160 кілометрів по прямій, автомобілем виходить як південний виїзд на Черкащину. Залізнична станція Звенигородка — за 12 кілометрів від міста. Гора не обладнана як музей просто неба, табличок «ось тут висів дзвін» можете не знайти. Це плюс. Місце ще не з’їдене сувенірними ларьками. Мінус теж очевидний: без місцевої людини або краєзнавчої книжки пагорб легко проїхати, не зрозумівши, що це він.

Що брати в голову, крім зручного взуття. По-перше, висота над рівнем моря в самій Звенигородці — 148 метрів, тож «гора» тут — відносна річ. По-друге, Чорний шлях, татарська дорога набігів, проходив цими місцями не в легенді, а в логістиці степу. По-третє, не плутайте Звенигору з іншими Звенигородами: літописний Звенигород Київський, галицький Звенигород, російський Звенигород під Москвою — це інші точки на карті. Наш сюжет сидить на Гнилому Тікичі.

І ще одна побутова річ, про яку рідко пишуть. Після пагорба люди чомусь хочуть «побачити кадри фільму в натурі». Не побачите. Знімали переважно не тут. Одеса, Яреськи, павільйони, змонтована Україна. Звенигора у кадрі — образ. Гудзівка — ґрунт, з якого образ виріс. Обидва місця варті уваги, просто це різні типи уваги.

Що з цим робити далі

Якщо ви дочитали досі і досі не впевнені, з чого починати — почніть з фільму. Година з невеликим. Краще ввечері, краще без телефону в руці. Потім, якщо зачепить, відкрийте імена Тютюнника і Йогансена. Не як «жертв», а як співавторів, яких витерли з титрів двічі: спершу в студійній сварці, потім у розстрільних списках. І лише тоді, якщо пощастить із дорогою, з’їздіть у Гудзівку. Пагорб буде меншим, ніж у голові. Це нормально. Легенда завжди більша за рельєф.

Моя робоча формула така. Звенигора — не музейний експонат і не «перший український фільм» у вузькому сенсі: до неї на українських кінофабриках уже зняли близько ста картин. Вона — рідкісний випадок, коли місце, переказ і авангардне кіно тримають одне одного за рукав уже майже сто років. Скарб, якщо що, досі там. Не в скрині. В тому, що ми все ще здатні почути дзвін, якого фізично давно немає.

Подивіться стрічку. Потім — якщо буде нагода — станьте на той пагорб і помовчіть хвилин п’ять. Більше нічого не треба. Гора сама вирішить, чи дзвонитиме.