Інна Іваночко: хто вона і за що отримала 13 років

Коротко

• Інна Василівна Іваночко народилася 24 травня 1966 року, жила і працювала у Львові, публічно позиціювала себе як політикесу й «експертку» з західного регіону.
• Очолювала львівські структури «Українського вибору» Віктора Медведчука та забороненої згодом партії «Опозиційна платформа — За життя», у 2019-му балотувалася до Верховної Ради й не пройшла.
• 14 лютого 2025 року Галицький районний суд Львова визнав її винною за ч. 1 ст. 111 Кримінального кодексу України і призначив 13 років ув’язнення з конфіскацією майна.
• Слідство і суд установили: з 2015-го по 22 лютого 2022-го вона допомагала спецслужбам держави-агресора розхитувати ситуацію на Львівщині й озвучувала кремлівські наративи як «голос із Галичини».
• Працювала під позивним «Інґа» в орбіті нині покійного Володимира Мальсагова — львівського адвоката, якого слідство вважало завербованим ще на початку 2010-х.
• Цей текст спирається на вирок і офіційні повідомлення українських органів. Він не замінює консультацію адвоката й не є процесуальним документом.

Ім’я Інни Іваночко довго залишалося локальним. У львівській стрічці новин воно спливало то біля Монумента слави, то в ефірі нішевих токшоу, то на мітингу з десятком однакових плакатів. Потім — серпень 2022-го, підозра в державній зраді, СІЗО без застави. А 14 лютого 2025-го — вирок: 13 років і конфіскація всього майна.

Для Google це запит «хто така». Для Львова — історія про те, як у найменш «зручному» для Кремля регіоні роками будували рупор «місцевої» незгоди. Не армію. Не диверсійну групу з вибухівкою. Мережу з конференцій, проплачених акцій і телевізійного голосу, який мав звучати так, ніби Захід України сам просить «особливого статусу».

Нижче — біографія, політичний шлях, схема роботи, що саме довели в суді, і чому ця справа важливіша за одну прізвище в реєстрі.

Хто така Інна Іваночко

Повне ім’я — Іваночко Інна Василівна. Дата народження — 24 травня 1966 року. На момент вироку їй було 58. Публічний слід — Львів і область, не Київ і не Одеса. Саме це й робило її цінною для чужої пропаганди: «львів’янка каже» звучить інакше, ніж «експерт із Москви».

Відкриті політичні біографії не дають розгорнутої освіти чи ранньої кар’єри поза партійною лінією. Зате добре видно громадські вивіски. Вона фігурує як голова ГО «Джерела допомоги» і як одна з очільниць ГО «Український вибір — право народу» — структури, тісно пов’язаної з Віктором Медведчуком. На папері це «громадянська активність». На практиці, як установив суд, — зручна обгортка для заходів, які фінансували й курували ззовні.

У залі суду, за репортажами місцевої преси, вона говорила українською з русизмами, оглядала присутніх і кинула фразу, яку важко викинути з голови: мовляв, сама думала, що її ніхто не посадить. Посадили. За спостереженнями з тих засідань, тон був майже побутовий. Не пафосний «політичний в’язень», не каяття. Швидше здивування, що запобіжник усе-таки спрацював.

Свою вину вона заперечувала. Казала, що після початку повномасштабного вторгнення з російськими пропагандистами не спілкувалася і «не втекла з України». Юридично це слабкий аргумент: епізоди, які лягли в обвинувачення, за версією слідства, тягнуться з травня 2015-го до 22 лютого 2022-го. Тобто до ранку великої війни, а не після нього.

Політичний шлях: від Партії регіонів до ОПЗЖ

Ланцюжок партій у неї типовий для проросійського сегмента 2010-х. За матеріалами вироку, у 2012–2014 роках вона очолювала Шевченківську районну організацію Партії регіонів у Львові. Під час Революції гідності тримала лінію Антимайдану, організовувала заходи з радянською символікою. У місті, де Майдан був не «київською історією», а своїм двором, це вже тоді виглядало як робота проти течії. І водночас — як сигнал для тих, хто шукав на заході України «своїх людей».

Після 2014-го Партія регіонів розсипалася, але кадри не зникли. Частина пішла в місцеві проєкти Медведчука. Іваночко стала координаторкою «Українського вибору» на Львівщині. У 2017-му як представниця цього руху судилася з міськрадою Львова проти демонтажу аварійної частини радянського Монумента слави на Стрийській. Формально — захист «історичної пам’яті». Суд згодом оцінив іншу мету: зберегти «російську присутність» у міському просторі за завданням кураторів.

Далі — «Опозиційна платформа — За життя». Вона керувала обласним осередком, у відкритих біографіях цей період часто позначають як 2018–2020-й, тоді як обвинувачення ширше: керівництво низкою місцевих проросійських організацій із 2015-го. У 2019 році балотувалася до Верховної Ради 9-го скликання від ОПЗЖ і не була обрана. Партія тоді взяла 13,05% по країні й 43 мандати. На заході України той самий список зібрав близько 2%. Цифра важлива: електорального «прориву» в Галичині не було. Була імітація представництва.

ОПЗЖ як легальну політичну силу зупинили після 24 лютого. 18 березня 2022-го РНБО призупинила діяльність партії на час воєнного стану, президент увів рішення в дію указом № 153. 20 червня 2022-го суд заборонив партію. Іваночко на той момент іще була на волі. Затримали її в серпні.

Позивний «Інґа» і львівська мережа

Ключова фігура поруч — Володимир Мальсагов, з 2017 року Єрмілов. Львівський адвокат, генерал-майор міліції у відставці, власник кількох громадських організацій і фірм. За версією слідства, його завербували російські спецслужби не пізніше 2011 року. До 2021-го він вільно їздив до Москви й у Крим. Помер від коронавірусу. Живим до суду не постав. Натомість до справи Іваночко перекочували комп’ютер, листування, грамоти й речові докази з його кабінету та квартири на Левандівці.

Серед вилученого, за матеріалами процесу, були георгіївські стрічки, медалі, прапори РФ, грамота від генерального консула Росії у Львові «за доблесне виконання службового обов’язку», партійні квитки радянського зразка, медаль «ВЧК–КДБ–ФСБ 90 років». Свідки згадували прапорець ФСБ у кабінеті ще до 2014-го. Телефон Мальсагова, за даними слідства, фіксував понад сто дзвінків до Росії. Листування з Іваночко вели російською.

Її взяли в його компанію. У 2015-му залучили до співпраці, у 2017-му оформили керівницею відділу кадрів ТОВ «Консорціум агентств економічної безпеки». Один зі свідків прямо пояснив логіку найму: «Інна Василівна в добрих стосунках із Медведчуком», тож через нього можна було б отримати підряди. Підрядів, за тією ж розповіддю, так і не з’явилося. Зате з’явилися спільні заходи, аналітичний контур і виходи в ефір.

Позивний — «Інґа». Так її позначали в агентурній логіці справи. Не кіношний позивний із погонів, а робоча мітка в переписці й звітах. У практиці читання таких процесів я вже бачив цю схему не раз: публічна «активістка» плюс тіньовий логіст плюс куратор, якого в залі суду вже немає. Коли логіст помирає, жива фігура лишається сам на сам із паперами, які писала не вона одна, але ставила під ними своє прізвище.

У березні 2022-го, уже після вторгнення, двоє працівників фірми Мальсагова самі прийшли в СБУ. Сказали: компанія, ймовірно, була російською агентурною мережею. Без цього звернення справа могла б іще довго лежати в жанрі «дивної громадської діяльності». Звернення запустило обшуки. Обшуки дали документи. Документи — епізоди.

Мітинги, «особливий статус» і ефіри пропаганди

Що саме робила ця конструкція у Львові? Не «дискусію про децентралізацію». Набір дій, який суд кваліфікував як допомогу іноземній державі в підривній діяльності.

У травні 2015-го в готелі «Гетьман» на вулиці Володимира Великого провели конференцію під назвою на кшталт «Особливий статус Львова: регіональна самоідентифікація і європейська самостійність». Після заходу Мальсагов, за матеріалами вироку, звітував російській стороні й надсилав лінки на публікації. Того ж року біля Львівської ОДА зібрали мітинг із вимогою особливого статусу регіону. Учасники конференції в суді казали, що справжніх мотивів не підозрювали. Це окремий і прикрий шар: частина людей приходить на «науково-практичний» захід, а їхнє прізвище потім світиться в чужому звіті.

У комп’ютері Мальсагова слідчі знайшли схему подальших кроків: підготувати заяву про законопроєкт щодо особливого статусу Галичини, узгодити з куратором, винести на сесію, зробити пресконференцію, запустити автопробіг «від Збруча до кордону». Свідки з компанії казали про розмови про «республіку Галичина» і навіть про подальше «приєднання до Польщі». Це вже не політична автономія в європейському сенсі. Це класичний сепаратистський конструктор: спочатку «особливість», потім «самостійність», потім новий центр сили.

Гроші в матеріалах справи теж конкретні, не «нібито фінансували». За мітинг 2015 року — 11 тисяч доларів. За адвокатські запити й позов 2017-го щодо Монумента слави — 106,8 тисячі гривень. На проєкт «Русские в Галиции. 1914–1918. Война и люди» обговорювали грант близько 20 тисяч доларів, у тому числі з фондом «Русский мир». Інструкції з того боку містили пресрелізи й розцінки за участь мітингарів. Проплачений натовп — це не метафора. Це рядок у кошторисі.

З 2018-го Іваночко системно ходила в ефіри російських і проросійських телеканалів, включно з забороненими згодом каналами Медведчука, як «політична експертка» і «політикиня з Львівщини». Прокуратура нарахувала 21 епізод шкоди інформаційній безпеці. Заголовки сюжетів говорять самі: «виродки при владі», «українці перетворюють республіку на руїну», «у війні винні ми самі», «анти-Росія». Набір тез стандартний: русофобія, «нацизм» і «фашизм» в Україні, бази НАТО, «один народ», треба відмовитися від Альянсу і сідати за стіл із так званими «ДНР/ЛНР».

Помічав цей прийом роками. Російському глядачеві нецікаво слухати «експерта з Ростова» про Львів. Потрібна людина з акцентом і пропискою, яка нібито «зсередини» підтверджує картинку. Один голос замість цілого регіону. Галичина в таких ефірах ставала декорацією, а не суб’єктом. Іронія жорстка: регіон, який найпослідовніше тримав проукраїнську лінію, використовували як доказ «розколу».

Що саме інкримінували і як це кваліфікували

Юридичне ядро — не «неправильна думка» і не членство в партії. Стаття 111 КК України, частина перша: державна зрада як умисна допомога іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам у проведенні підривної діяльності проти України. Санкція цієї частини — від 12 до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна або без неї. Частина друга, уже за дії в умовах воєнного стану, дає 15 років або довічне. Їй інкримінували саме ч. 1.

Різниця між політичною діяльністю і зрадою тут не в гучності гасел. Вона в замовникові, звітності й грошах. Можна критикувати владу. Не можна виконувати завдання чужої спецслужби, звітувати їй про «відділення» області й брати валюту за натовп під вікнами ОДА. Суд визнав, що межа була перейдена.

Захист наполягав на фальсифікації, намагався вибити з матеріалів обшук у покійного Мальсагова, ставив під сумнів допустимість доказів. Адвокатка Світлана Новицька (згодом долучився ще один захисник) говорила, що підзахисна мала право на таку публічну активність. Прокурори — що право на думку не включає права працювати на ворога. Суддя Ірина Волоско стала на бік обвинувачення.

Затримання, процес і вирок

Хронологія стисла і промовиста.

1. Травень 2015 — серпень 2022: період, який слідство вважає часом підривної діяльності; верхня межа публічної співпраці з російськими медіа в обвинуваченні — 22 лютого 2022-го.
2. 24 серпня 2022: затримання. Саме з цієї дати суд пізніше наказав рахувати строк.
3. 26 серпня 2022: повідомлення про підозру в державній зраді. Запобіжний захід — тримання під вартою без застави.
4. Березень 2023: обвинувальний акт іде до суду. Справу бере Галицький районний суд Львова.
5. 2023–2024: дослідження доказів, допити свідків, години відео з обшуків, суперечки про допустимість матеріалів померлого Мальсагова.
6. 14 лютого 2025: вирок. 13 років позбавлення волі, конфіскація всього майна, запобіжний захід до набрання законної сили — знову ж таки варта.

Засідання, на якому зачитали вирок, Іваночко і захист слухали по відеозв’язку. Три роки після затримання вона вже була не «гостею токшоу», а фігуранткою зі сталим місцем у СІЗО. У вироку, який згодом з’явився в Єдиному реєстрі судових рішень, суд послався також на результати поліграфа: за висновком експертизи, більшість її заперечень щодо шпигунства, співпраці зі спецслужбами і отримання грошей визнали недостовірними. Поліграф — не вирок сам по собі, це один із елементів, який суд оцінив разом із листуванням, свідками й фінансовим слідом.

Строк — 13 років — у межах санкції ч. 1 ст. 111 (12–15). Не мінімум, не стеля. Конфіскація — повна. Розслідування вели контррозвідка й слідчі Управління СБУ у Львівській області, процесуальне керівництво — обласна прокуратура. СБУ в офіційному повідомленні прямо назвала її довіреною особою Медведчука на заході України. Офіс генерального прокурора підтвердив: з 2015-го вона керувала місцевими проросійськими організаціями, організовувала проплачені заходи й системно ходила в ворожі ефіри.

Станом на початок 2026 року публічних повідомлень про скасування цього вироку апеляцією я не бачив. Формально перша інстанція давала 30 днів на оскарження з дня проголошення. Якщо вирок набрав законної сили, звільнення — не раніше середини 2030-х, з урахуванням часу, вже проведеного під вартою з 24 серпня 2022-го. Це не «умовка» і не штраф. Це реальна колонія.

Чому не довічне, якщо вже була війна

Питання логічне, і на нього є суха відповідь. Частина друга статті 111 — для діянь в умовах воєнного стану. Обвинувачення закрило основний масив епізодів датою 22 лютого 2022-го, тобто до указу про воєнний стан. Повномасштабне вторгнення почалося наступного ранку. Юридично це інший часовий режим, навіть якщо політично все виглядає як одна безперервна лінія з 2014-го.

Можна сперечатися, чи справедлива така нарізка. Закон, який застосували, саме такий. 13 років за ч. 1 — це не «легкий вирок». Для людини, яка не тримала зброї і працювала мікрофоном, це верхній регістр звичайної, «довоєнної» санкції. Інша річ, що мікрофон у гібридній війні — теж зброя. Просто розрив у часі інший, а шкода накопичується роками.

ОПЗЖ на Львівщині: проєкт, який не взяв виборця, але взяв ефір

Окремо варто розвести два шари. Виборчий — і агентурний. На виборах 2019-го ОПЗЖ на заході була маргінальною. Два відсотки. Люди не купилися. Іваночко до парламенту не зайшла. Якщо міряти тільки бюлетенями, історія провальна.

Якщо міряти ефірами й «картинкою для зовнішнього споживача», проєкт спрацював інакше. Йому не треба було вигравати Львів. Треба було показати Москві й російському глядачеві, що «і там є свої». Кілька десятків людей під ОДА, «конференція», жінка в кадрі з підписом «Львів». Для внутрішньої аудиторії РФ цього досить, щоб підтримувати міф про розколоту Україну.

У практиці стеження за львівськими акціями 2010-х я не раз бачив той самий малюнок: 15–30 осіб, друковані плакати «як з одного принтера», одні й ті самі обличчя. Це не «народний гнів Галичини». Це логістика. Коли пізніше в матеріалах справи з’являються розцінки за учасника, картинка складається без поезії.

Що ця справа змінює в голові, якщо дивитися уважно

Перше. Гібридна війна на заході України не виглядала як колона техніки. Вона виглядала як ГО з патріотичною назвою, «круглий стіл» у готелі й жінка, яку запрошують «прокоментувати ситуацію». Поки ми сперечаємося, чи має вона право на думку, хтось уже відправив звіт і рахунок.

Друге. «Я ж не втекла» — не алібі. Багато хто з цієї орбіти саме й розраховував, що Львів прикриє: мовляв, тут усі свої, до 2014-го «так було можна», а після 24 лютого я вже мовчу. Закон дивиться на період допомоги ворогу, а не на географію прописки.

Третє. Медведчук як політичний дах і Мальсагов як місцевий логіст — різна вага, одна функція. Столичний кум президента РФ відкривав двері й ефіри. Локальний генерал у відставці тримав фірми, грамоти й записник. Іваночко була публічним обличчям. Приберіть будь-яку ланку — схема кульгає. Приберіть усі три — лишається порожня зала з 20 стільцями й плакатом про «особливий статус».

Четверте. Не плутайте заборону партії зі справою конкретної людини. ОПЗЖ заборонили як структуру. Іваночко судили не за членський квиток, а за конкретні дії: організація заходів, пропаганда за завданням, фінансовий слід, зв’язок зі спецслужбами. Це різні юридичні рейки. І добре, що суд їх розвів, а не звалив в одну купу «всіх, хто був у списках».

Типові помилки, які я бачу в коментарях під такими новинами, повторюються.

• «Це політична розправа за іншу точку зору». Точка зору не приходить інструкціями з розцінками на мітингарів і звітами куратору.
• «Чому Львів, там же патріоти». Саме тому. Кремлю потрібен був троянський голос із місця, де його не чекають.
• «Ну дала інтерв’ю — і що». 21 епізод системної присутності в ворожому ефірі — це вже не випадковий дзвінок у студію.
• «Мальсагов помер, отже докази не про неї». Суд оцінив листування, спільні заходи, оформлення на роботі й свідків. Смерть логіста не обнуляє ланцюг.
• «Раз не довічне, значить нічого серйозного». 13 років із конфіскацією — серйозно. Інша кваліфікація — інша санкція, не «виправдання».

Після такого списку хочеться однієї простої гігієни. Дивитися, хто платить за захід. Хто пише резолюцію до того, як зібрали зал. Хто раптом стає «голосом регіону» на каналі, який цей регіон ненавидить. Це не параноя. Це навичка, яку війна зробила обов’язковою.

Якщо ви шукали прізвище, щоб зрозуміти, «вона хто» — коротко так: львівська політикеса з орбіти Медведчука, публічне обличчя місцевої проросійської інфраструктури 2015–2022 років, засуджена за державну зраду на 13 років. Якщо шукали, «чи можна було не помітити» — ні. Помічали. Писали. Сміялися з мітингів на 20 осіб. А потім виявилося, що для замовника цих 20 осіб було досить, поки мікрофон працював.

Далі варто читати не перекази, а сам вирок у реєстрі судових рішень і стежити, чи змінить щось апеляція, якщо вона була. І тримати в голові простішу річ, ніж стаття Кримінального кодексу: регіон, який не просив «особливого статусу від Москви», не зобов’язаний вибачатися за те, що чужий проєкт тут провалився. Обов’язок інший — не давати такому проєкту другий захід під новою вивіскою.