Ірина Цілик фільми: від короткого метру до Санденса

Ірина Цілик належить до тих українських режисерок, чиї фільми вже давно вийшли за межі внутрішнього кіноринку. Її ім’я найчастіше згадують разом із документальною стрічкою «Земля блакитна, ніби апельсин». Але за цією однією перемогою на Sundance стоїть майже двадцять років роботи — короткі ігрові стрічки, документальні новели про жінок на фронті, сценарії й постійне повернення до теми війни, яка з 2014 року стала для неї не абстрактною, а особистою.

Якщо ви шукаєте просто список фільмів Ірини Цілик — він буде нижче. Але куди цікавіше зрозуміти, як змінювався її погляд: від інтимних сімейних історій до великих документальних полотен і тепер — до анімації. У практиці я не раз помічав, що глядачі, які дивляться лише «апельсин», пропускають важливі етапи, без яких ця стрічка навряд чи з’явилася б.

Цілик ніколи не була «чистим» документалістом чи ігровиком. Вона легко переходить між форматами, пише сценарії для інших і паралельно видає книжки. Саме ця гнучкість і робить її фільми такими різними.

Хто така Ірина Цілик: коротка біографія

Народилася в Києві. Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого з відзнакою. Спеціалізація — телережисура. Після університету певний час працювала в рекламі й на телебаченні, але швидко зрозуміла, що хоче займатися авторським кіно.

Паралельно з кіно писала. Має кілька поетичних збірок, прозу й дитячі книжки. Деякі тексти перекладені англійською, німецькою, польською, французькою та іншими мовами. Членкиня Українського ПЕН і Європейської кіноакадемії.

Одружена з письменником Артемом Чехом. Їхній син Андрій зіграв одну з головних ролей у фільмі «Я і Фелікс». Чоловік кілька років служив у Збройних силах України. Сама Цілик залишається в Києві, активно займається культурною дипломатією й пише есеї для закордонних видань.

У 2020 році їй присудили звання заслуженої артистки України, але вона від нього відмовилася. Причина — вважала, що ще тільки починає шлях у режисурі, і не хотіла приймати нагороди в період, коли кіноспільнота мала серйозні претензії до державної політики в галузі.

Ранні короткометражні фільми

Перша відома робота — «Вдосвіта» (2008). Коротка ігрова стрічка про молоду жінку, яка переживає внутрішню кризу. Уже тут видно інтерес Цілик до камерних історій і точної роботи з акторами.

Далі був «Помин» (2012). Фільм отримав нагороду Екуменічного журі на фестивалі «Молодість». Його включили до альманаху «Українська нова хвиля. Романтик». Тема — пам’ять, родинні зв’язки, тиха драма. Цілик уже тоді вміла говорити про складне без зайвого пафосу.

У 2016 році з’явився «Дім». 12-хвилинна ігрова новела, яка здобула приз FIPRESCI на Одеському міжнародному кінофестивалі. Стрічку включили до альманаху «Українська нова хвиля. 20/16+». Тут режисерка досліджує поняття дому як простору безпеки й водночас в’язниці. Багато хто з тих, хто бачив «Дім» пізніше, каже, що саме в ньому вже відчувається майбутній стиль «Землі блакитної…».

Ці ранні роботи майже не крутили в широкому прокаті. Їх показували на фестивалях і в альманахах. Але саме вони сформували вміння Цілик працювати з невеликим хронометражем і не розпорошувати увагу глядача.

«Невидимий батальйон» і перші документальні новели

У 2017 році вийшов альманах «Невидимий батальйон». Проєкт розповідав про жінок, які воюють або працюють на фронті. Цілик зняла дві новели — «Тайра» (10 хвилин) і «Малиш» (15 хвилин).

«Тайра» — про снайперку. «Малиш» — про молоду жінку-військову. Обидві стрічки зняті без зайвої героїзації. Режисерка показує буденність війни, втому, гумор і складні стосунки всередині підрозділів. Після цих новел стало зрозуміло, що Цілик вміє працювати з документальним матеріалом і не боїться важких тем.

Саме досвід «Невидимого батальйону» пізніше допоміг їй на зйомках у «червоній зоні» Донбасу.

«Земля блакитна, ніби апельсин» — головний фільм

2020 рік. Повнометражний документальний дебют. Спільне виробництво України та Литви. 74 хвилини.

Сюжет простий і водночас геніальний. Сім’я Гладких-Трофимчук живе в Красногорівці, на самій лінії зіткнення. Мати Анна й четверо дітей. Попри обстріли, вони знімають власне кіно про своє життя. Дочка Мирослава мріє стати операторкою. Сім’я перетворює травму на творчість.

Цілик не просто знімає цю сім’ю. Вона спостерігає, як вони самі стають авторами. Фільм виходить багатошаровим: документалістика про війну + фільм у фільмі + роздуми про те, навіщо взагалі потрібне кіно в зоні бойових дій.

Світова прем’єра — Sundance Film Festival 2020. Цілик отримує Directing Award у категорії World Cinema Documentary. Європейська прем’єра — Берлінале, програма Generation. Далі — Docudays UA (дві головні нагороди), MoMA Doc Fortnight, CPH:DOX, Hot Docs і ще понад сто фестивалів.

У 2021 році стрічка отримала «Золоту дзиґу» як найкращий документальний фільм. У 2023-му — Національну премію імені Тараса Шевченка.

Назва — цитата з вірша Поля Елюара. «Земля блакитна, ніби апельсин» — це про речі, які не можуть існувати разом, але все одно існують. Війна і радість дітей. Обстріли і зйомки кіно. Саме ця суперечність і тримає фільм.

За спостереженнями багатьох колег, саме цей фільм відкрив західному глядачеві українську документалістику по-новому. Не через статистику й руїни, а через конкретну сім’ю, яка продовжує жити.

«Я і Фелікс» — ігровий повнометражний дебют

2022 рік. «Я і Фелікс» (англійська назва Rock Paper Grenade). 90–92 хвилини. Сценарій написаний спільно з Артемом Чехом за його романом «Хто ти такий?».

Історія хлопчика в 1990-х. Він живе з мамою й вітчимом — ветераном афганської війни, який страждає на ПТСР. Хлопчик намагається зрозуміти дорослих і знайти своє місце. У ролі Фелікса — письменник Юрій Іздрик. Роль підлітка грає син режисерки Андрій.

Світова прем’єра — Варшавський міжнародний кінофестиваль 2022. Фільм отримав спеціальний диплом журі на «Молодості». Юрій Іздрик здобув «Золоту дзиґу» за найкращу чоловічу роль другого плану.

Це зовсім інший Цілик. Не документальна спостережливість, а чітко вибудувана драматургія, робота з акторами, увага до деталей епохи. Багато хто очікував ще одного фільму про війну, а отримав історію про 1990-ті й чоловічу травму. Саме тому стрічка здається свіжою.

У практиці я бачив, як глядачі після «апельсина» йдуть на «Я і Фелікс» і спочатку трохи розгублюються. А потім розуміють: Целік не повторюється. Вона шукає нову мову.

Робота сценаристкою

Окремо варто згадати «Бачення метелика» (2022) Максима Наконечного. Цілик написала сценарій. Це єдиний повнометражний ігровий фільм, де вона виступила сценаристкою, але не режисеркою. Стрічка теж отримала кілька нагород і міжнародне визнання.

Така співпраця показує, що Цілик комфортно почувається і в чужих проєктах, якщо тема близька.

Що зараз: «Червона зона» та інші проєкти

Наразі Ірина Цілик працює над повнометражним анімаційним документальним фільмом «Червона зона». Спільно з продюсеркою Дар’єю Бассель. Копродукція України, Франції та Люксембургу.

Це буде історія про життя в Києві під час повномасштабної війни, побачена через призму особистої родини режисерки. Анімація дозволяє говорити про сюрреалізм війни, внутрішні конфлікти й те, як війна змінює повсякдення. Цілик згадує, що надихалася «Вальсом з Баширом» Арі Фольмана.

Також у розробці є ігровий проєкт «Моє дев’яте життя».

Перехід до анімації здається логічним. Після документалістики й ігрового кіно Цілик шукає форму, яка дає більше свободи. У розмовах вона каже, що хоче залишити місце для гумору й абсурду, бо війна — це не лише трагедія.

Де дивитися фільми Ірини Цілик

Повний перелік основних робіт:

• «Вдосвіта» (2008) — короткий метр
• «Помин» (2012) — короткий метр
• «Дім» (2016) — короткий метр
• «Тайра» і «Малиш» (2017) — новели з «Невидимого батальйону»
• «Земля блакитна, ніби апельсин» (2020) — документальний повний метр
• «Я і Фелікс» (2022) — ігровий повний метр
• сценарій до «Бачення метелика» (2022)

Більшість коротких стрічок можна знайти на фестивальних платформах або в архівах українських кіноінституцій. «Земля блакитна, ніби апельсин» періодично з’являється на стрімінгах і в спеціальних показах. «Я і Фелікс» йшов у обмеженому прокаті й на фестивалях.

Якщо хочете зрозуміти Цілик глибше — дивіться в хронологічному порядку. Від «Дому» до «апельсина» шлях дуже відчутний.

Чому її фільми важливі саме зараз

Цілик майже ніколи не знімає «про війну» у прямому сенсі. Вона знімає про людей, які живуть у війні. Про матір, яка виховує дітей під обстрілами. Про хлопчика, який намагається зрозуміти травмованого чоловіка. Про жінку, яка шукає собі місце між фронтом і творчістю.

У цьому її сила. Вона не кричить. Вона спостерігає. І саме тому її фільми працюють і через п’ять, і через десять років після прем’єри.

За досвідом переглядів на різних фестивалях можу сказати: іноземна аудиторія часто вперше «відчуває» Україну саме через такі стрічки. Не через новини, а через конкретну сім’ю в Красногорівці чи хлопчика в 1990-х.

Якщо ви тільки починаєте знайомство з українським кіно — «Земля блакитна, ніби апельсин» буде хорошою точкою входу. А далі вже можна йти глибше: до коротких метрів, до «Я і Фелікс», до майбутньої «Червоної зони».

Дивіться. Передивляйтеся. І пам’ятайте, що за кожним таким фільмом стоїть людина, яка продовжує знімати, писати й жити в Києві, попри все.