Скільки дітей вивезли з України в Росію: чому відповідь не одна

Коротко

• Станом на 20 серпня 2026 року Україна верифікувала 20 610 дітей, яких депортували або примусово перемістили. Це поіменний мінімум, не стеля.
• На порталі «Діти війни» окремо стоїть цифра 744 тисячі — так у відкритих джерелах озвучувала сама російська сторона. Це не український реєстр.
• Повернули 2483 дитини. Решта ідентифікованих досі не вдома. З документально розібраних справ Комісії ООН через чотири роки не повернули близько 80%.
• Міжнародний кримінальний суд 17 березня 2023 року видав ордери на арешт Володимира Путіна і Марії Львової-Бєлової саме за незаконну депортацію дітей.
• У березні 2026 року Незалежна міжнародна комісія ООН кваліфікувала депортацію, примусове переміщення і насильницьке зникнення дітей як злочини проти людяності.
• Якщо шукаєте конкретну дитину — не «гугліть цифру», а подавайте дані на childrenofwar.gov.ua і в ініціативу Bring Kids Back UA. Цей текст не замінює звернення до юриста чи офіційних органів.

Люди питають одне число. Хотілося б відповісти одним рядком і закрити тему. Так не виходить. На 20 серпня 2026-го верифікованих випадків депортації або примусового переміщення — 20 610. Повернених — 2483. Поруч, дрібним рядком, стоїть 744 тисячі: це вже не український поіменний облік, а те, що з відкритих джерел озвучувала російська сторона. Три різні лічильники. Три різні сенси.

Плутанина починається саме тут. Заголовок із великою цифрою розлітається швидше, ніж пояснення, що за нею стоїть. У практиці бачу це постійно: людина прочитала «майже три чверті мільйона» і думає, що Україна вже має 744 тисячі прізвищ, адрес і свідоцтв. Не має. Має підтверджені імена — трохи більше двадцяти тисяч. І окремо розуміє, що реальний масштаб більший, бо частини території немає фізичного доступу, а співпраці з того боку — теж немає.

Нижче — як ці цифри між собою стикуються, як саме вивозять дітей, що з цим робить міжнародне право і куди йти, якщо питання вже не статистичне, а про конкретну дитину. Без «єдиної зручної» відповіді. Її немає.

Чому одна цифра тут не працює

Рахують різне. Верифіковані імена. Оцінки дослідників за відкритими даними. Те, що противник сам записав у своїх звітах. Дітей, які досі живуть на окупованій території і яких могли ще не вивезти. Змішувати це в одну купу — найкоротший шлях до нісенітниці.

Офіційний український облік веде портал «Діти війни». Дані оновлюють щодня Національна поліція, Офіс генпрокурора, Національне інформаційне бюро, ініціатива Bring Kids Back UA. Там прямо написано: точну кількість постраждалих встановити неможливо через бойові дії і тимчасову окупацію. Це не відмовка. Це межа методу.

Що означає «верифіковані 20 610»

Це діти, щодо яких Україна зібрала підтвердження: ім’я, обставини вивезення або переміщення, часто — місце, де дитина була востаннє. Не «десь чули». Не «орієнтовно з області». Поіменний масив. Він росте повільно, бо кожен запис треба зібрати з окупації, зі свідчень родичів, із розвідданих, іноді з випадково вцілілих баз інтернатів.

У лютому 2026-го уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець говорив уже про інформацію щодо приблизно 20 тисяч. У червні того ж року називав 19 546 верифікованих і встановлене місцеперебування частини з них. До серпня лічильник добрався до 20 610. Приріст невеликий. Не тому, що вивезення зупинилось. Тому, що ідентифікація відстає від реальності.

За спостереженнями, саме цю цифру найчастіше сприймають як «усіх». Логіка зрозуміла: держава ж рахує, отже це повний список. Ні. Це нижня межа того, що вдалося довести. Решта або не ідентифікована, або залишається на ТОТ без окремого акту «вивезення», або схована зміною прізвища, дати народження, громадянства.

Оцінки, які вищі за реєстр

Гуманітарна дослідницька лабораторія Єльської школи громадського здоров’я у 2025 році оцінювала кількість ближче до 35 тисяч. Це не поіменний список України і не вирок суду. Це реконструкція за відкритими джерелами й супутниковими знімками: куди везли, які установи приймали, який у них масштаб.

У вересні 2025-го та сама лабораторія описала щонайменше 210 об’єктів у Росії та на окупованій території, куди потрапляли українські діти. У 62,9% з них фіксували перевиховання. Щонайменше у 18% — мілітаризацію. Понад половина об’єктів — під управлінням російської держави. Висновок дослідників сухий: система розрахована на утримання десятків тисяч дітей тривалий час. Скільки саме «зараз утримують» вони прямо не відповіли. Відповіли на інше: логістика для цього є.

Раніше радниця–уповноважена президента з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук оцінювала можливий реальний масштаб у сотні тисяч. Це вже гіпотеза про те, чого реєстр не бачить. Її варто тримати як рамку, не як таблицю в Excel.

744 тисячі: звідки ця цифра і чому її не можна «перекласти» в український реєстр

У червні 2026-го Лубінець окремо розклав російські ж документи. На територіях, які зараз під контролем окупаційних військ, жили близько 1,6 мільйона дітей. Наступна цифра — 744 тисячі. Її росіяни зафіксували у своїх звітах як кількість вивезених з окупованих територій. На порталі «Діти війни» вона стоїть із зірочкою: «за даними з відкритих джерел, озвучуваних рф».

Тобто Україна не каже «ми нарахували 744 тисячі імен». Україна каже: противник сам оперує такою цифрою, і її не можна ігнорувати, коли питають про масштаб. Водночас підміняти нею верифікований список — помилка. Інша типова помилка — вважати, що 1,6 мільйона вже «вивезені в Росію». Ні. Це діти, які живуть в окупації. Частину могли вивезти, частину — ні, частину женуть у «табори» туди-назад.

Якщо вам потрібна одна фраза для розмови, хай буде така: Україна довела понад 20 тисяч конкретних випадків; реальний масштаб, за різними оцінками, вищий; російська сторона сама оперувала цифрою в сотні тисяч. Далі вже деталі.

Як саме вивозять дітей

Слово «вивезли» звучить так, ніби був один ешелон і одна дата. Було кілька схем, і вони працювали паралельно. Частина з 2014-го, коли з окремих районів Донеччини й Луганщини дітей уже забирали під виглядом «оздоровлення». Після 24 лютого 2022-го це стало системним.

«Евакуація», фільтрація, інтернати

Найчастіша обгортка — турбота. Місто під обстрілом, «треба вивезти в безпечне місце». Батьків відсіюють на фільтрації, когось затримують, когось убивають, дитина лишається з сусідами, в підвалі, в лікарні. Далі її садять у автобус до Ростова, Таганрога, далі — вглиб Росії. Формально ніби врятували. Фактично вивезли на іншу територію без гарантії повернення.

Другий канал — заклади. Перед війною в державних установах України були десятки тисяч дітей, і далеко не всі — сироти в побутовому сенсі. Багато «соціальних сиріт»: батьки живі, але дитина в інтернаті. Під окупацією такі установи стають зручним складом. Забирають групи. Забирають медичні картки. Іноді забирають навіть паперові архіви, щоб потім не було кому довести, хто чия дитина.

Маріуполь тут не метафора, а конкретний вузол. Звідти вивозили дітей після блокади. Частину — через так звану гуманітарну логістику окупанта. Частину — після того, як батьки загинули або зникли. Саме з Маріуполя походить історія хлопчика Філіпа, якого «всиновила» Марія Львова-Бєлова. І історія Маргарити: дівчинку вивезли у 10 місяців, її «всиновив» депутат Держдуми Сергій Міронов, змінили ім’я, по батькові, прізвище, дату й місце народження. Зараз вона записана як Марина Міронова, нібито народжена в Московській області. В Україні лишилися рідний брат і рідна сестра. ДНК-тест українська сторона пропонувала неодноразово.

Табір на літо, який не закінчується

Окрема схема — «відпочинок». Батькам на окупованій території кажуть: три тижні моря, Крим, «оздоровлення», путівка безкоштовна. Дитина їде. За три тижні не повертається. Телефон батьків не бере хтось із адміністрації. Або бере і каже: «ще зміна», «небезпечно їхати назад», «треба документи РФ». Примус тут часто не з автоматом біля дверей. Примус — у відсутності вибору.

Дослідження 2025 року якраз про це: мережа об’єктів від чорноморського узбережжя до далекого сходу, гуртожитки, військово-патріотичні клуби, «юнarmія», навчання на дронах. Дитину не обов’язково усиновлюють. Її можна просто перетримати, перевчити, видати паспорт і залишити в системі. Для обліку це різні рядки. Для дитини — один процес: відрізати від України.

• Вивезення під виглядом евакуації з зони боїв.
• Забирання груп з інтернатів, лікарень, центрів соціальної підтримки.
• «Канікули», після яких дитину не віддають.
• Примусове російське громадянство, інколи без згоди батьків.
• Передача в прийомні родини або на усиновлення.
• Зміна анкетних даних, щоб пошук розбивався об чуже прізвище.

Після такого списку завжди хочеться додати «і так далі». Краще не додавати. Кожен пункт — уже окремий склад порушення. Разом вони складають політику, а не хаос перших місяців війни.

Паспорт, нове ім’я, нова «родина»

30 травня 2022 року Путін підписав указ про спрощений прийом до російського громадянства для українських дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. З того моменту юридичний гачок закрився: дитині видають паспорт, її можна усиновити, вивезти за внутрішнім законодавством РФ уже «своєю». Повернення після цього — не просто логістика. Це спроба розвернути чужий адміністративний акт.

Комісія ООН у 2026-му окремо зафіксувала: профілі дітей ставили в бази для усиновлення, громадянство видавали системно, місцеперебування батькам не повідомляли. Середовище примусу. Повернення майже неможливе, якщо чекати доброї волі тієї сторони, яка ці бази завела.

Що з цим робить міжнародне право

Тут менше емоцій, більше статей. І так зрозуміліше.

Четверта Женевська конвенція дозволяє евакуацію цивільних, у тому числі дітей, лише з вузьких підстав: безпека, медичні причини. Тимчасово. З правом на повернення. Без розриву зі сім’єю, наскільки це можливо. Вивіз на територію держави-окупанта, видача її паспортів і усиновлення — це вже не евакуація. Навіть якщо в наказі написано «гуманітарна операція».

Римський статут Міжнародного кримінального суду прямо називає воєнним злочином незаконну депортацію і незаконне переміщення населення, окремо — дітей. Саме на статті 8(2)(a)(vii) і 8(2)(b)(viii) спираються ордери від 17 березня 2023 року щодо Путіна і Львової-Бєлової. Перший такий ордер щодо діючого постійного члена Радбезу ООН. Символізм тут вторинний. Важливіше, що судді попереднього розслідування визнали: є розумні підстави вважати, що злочин був, і що ці двоє за нього відповідають.

У березні 2026-го Незалежна міжнародна комісія ООН з розслідування порушень в Україні пішла далі за кваліфікацією. Депортація і примусове переміщення дітей, а також їхнє насильницьке зникнення — злочини проти людяності. Комісія сама верифікувала понад 1200 дітей із п’яти регіонів і простежила розміщення в 21 регіоні РФ та на окупованій території. Чотири роки потому близько 80% із цих документально розібраних справ так і не закінчилися поверненням. Окремо комісія вказала на воєнний злочин невиправданої затримки репатріації цивільних.

Чому в ООН 1200, а в України 20 тисяч? Різні сита. Комісія підтверджує те, до чого дотягнулась її методологія, без доступу на територію РФ. Український реєстр ширший, бо збирає національні джерела. Обидва числа правдиві в межах свого методу. Менше число не скасовує більше.

Окрема розмова — Конвенція про запобігання злочину геноциду. Стаття II(e) прямо згадує насильницьку передачу дітей однієї групи до іншої. Юристи сперечаються, чи доведена саме «намір знищити групу». Політики інколи ставлять слово «геноцид» раніше, ніж суд. Для цього матеріалу достатньо твердого ядра: воєнний злочин уже в ордерах МКС, злочин проти людяності — у висновках комісії ООН 2026 року. Решта — питання майбутніх вироків, не заголовків.

• Незаконна депортація / переміщення дітей — воєнний злочин за Римським статутом.
• Систематичність, громадянство, бази усиновлення, приховування місцеперебування — ознаки політики, не ексцесу.
• Затримка повернення сама по собі тягне окрему кваліфікацію.
• Передача дітей іншої національної групи може розглядатися і в логіці Конвенції 1948 року, але це вже вищий і складніший поріг доказу.

Коротко після норм: Росія називає це порятунком. Право називає це злочином. Розбіжність не в нюансах перекладу.

Скільки вже вдалося повернути і як це взагалі відбувається

2483 дитини на 20 серпня 2026-го. Від 20 610 верифікованих це приблизно кожна восьма. Від 744 тисяч, якщо брати російську ж цифру, — статистичний шум. Тому розмови «процес іде, усі повернуться самі» звучать як знущання. Процес іде. Повільно. Вручну.

Президентська ініціатива Bring Kids Back UA з’явилась як рамка: координація держави, омбудсмана, СБУ, Об’єднаного центру з пошуку та звільнення, громадських організацій на кшталт Save Ukraine і Helping to Leave. 2 лютого 2024-го в Києві запустили Міжнародну коаліцію за повернення українських дітей. Співголови — Україна і Канада. Станом на лютий 2026-го в коаліції 50 учасників: держави, ЄС, ОБСЄ ПА, Рада Європи.

Повернення рідко виглядає як офіційний коридор на кордоні. Частіше — як окрема операція. Мати їде через третю країну. Дитину забирають з регіону, де її «прилаштували». Далі — довга дорога, перевірка документів, іноді нове ім’я в паспорті, яке треба юридично «зняти». Є кейси через Білорусь. Є через Європу. Є такі, де дитина вже з російським паспортом, і це окремий біль для прикордонників і судів.

У квітні 2026-го Європол повідомив, що разом із партнерами встановив місцеперебування 45 дітей, яких примусово перемістили до Росії, Білорусі або на окуповану територію, і передав дані Україні. 45 — не тренд, а підтвердження: навіть спільні європейські бази дають десятки, не тисячі. У червні 2025-го на переговорах в Стамбулі Україна передала список із 339 імен. Частковий. З майже двадцяти тисяч тоді верифікованих. Відповіді «ось вам гуманітарний механізм на всіх» не було.

Помічав одну річ у розмовах із людьми, які цим займаються. Вони майже не говорять про «партії дітей». Говорять про прізвища. Про те, що дитина за рік у таборі вже соромиться української, або навпаки — тримається за неї як за єдине, що лишилось. Про батька, якого немає, бо він у полоні, і тоді забирати дитину їде тітка. Кожен такий кейс — місяці. Іноді рік. Тому 2483 — не маленька цифра зусиль. Вона маленька лише порівняно з дірою, яку треба закрити.

Якщо шукаєте не «статистику», а конкретну дитину

Тоді стаття має закінчуватися не мораллю, а дією. Нижче — робоча послідовність. Не універсальна інструкція на всі випадки, і точно не заміна юриста. Якщо дитина ваша, чужа «схема з чату» може нашкодити.

1. Зафіксуйте все, що є: повне ім’я, дата народження, останнє відоме місце, фото, свідоцтво, хто вивіз, коли зник зв’язок.
2. Повідомте Національну поліцію. Зникла дитина — це заява, не «почекаємо, раптом сама напише».
3. Внесіть дані на портал «Діти війни». Це державний канал зв’язку з поліцією, прокурорами, інформаційним бюро.
4. Паралельно — Bring Kids Back UA. Там збирають історії для пошуку і повернення, не лише для обліку загиблих і поранених.
5. Зверніться до Офісу омбудсмана. Саме ця інституція веде багато переговорних і гуманітарних треків.
6. Не публікуйте в соцмережах повний пакет документів «для розголосу». Розголос інколи допомагає, інколи підказує, кого тиснути з того боку.
7. Остерігайтеся посередників, які за передоплату «гарантують забір із Росії за два тижні». У практиці такі обіцянки закінчуються або порожнім рахунком, або ризиком для дитини.

Після чекліста завжди лишається сіра зона. Дитина на ТОТ, але ще не вивезена — один маршрут. Дитина вже в прийомній сім’ї в глибині РФ, із новим прізвищем — інший. Дитина-сирота з інтернату Херсона, вивезена влітку 2022-го, — третій. Плутати їх шкідливо. За спостереженнями, родичі часто приходять із формулюванням «її забрали в Росію», а після двох питань з’ясовується, що дитина досі в Мелітополі в бабусі, просто без зв’язку. Це теж біда. Але це інша біда, і її інакше шукають.

Ще кілька сухих цифр поруч, щоб картина не звузилась лише до депортації. На ту саму дату 20 серпня 2026-го: 731 загибла дитина за даними Офісу генпрокурора, 2790 поранених, 2373 зниклих за даними Нацполіції, 57 646 знайдених. 23 дитини — жертви сексуального насильства. Це різні рядки одного реєстру війни проти дітей. Депортація — один із них, не єдиний.

Що з цим робити нам, хто не шукає «свою» дитину

Більшість читачів не ведуть особисту справу. Вони хочуть зрозуміти масштаб і не повторювати чужі цифри всліпу. Тут якраз є проста дисципліна.

Не ставте в один ряд 20 610 і 744 000 без пояснення. Перше — імена, які Україна довела. Друге — те, чим оперував агресор у своїх паперах. Не кажіть «ООН нарахувала лише тисячу двісті, отже українці перебільшують». Комісія рахувала своїми руками з обмеженим доступом. Не кажіть «усіх повернуть після миру». Чотири роки документів комісії ООН показують протилежне: без примусу до повернення більшість справ зависає.

Можна підписати петиції коаліції, можна підтримати організації, які фізично забирають дітей, можна не поширювати «каталоги» з російських баз усиновлення «для розголосу» — це інколи повторно виставляє дитину. Можна вимагати, щоб будь-яка розмова про припинення вогню містила окремий пункт про репатріацію. Без цього пункт про дітей знову стане «гуманітарним додатком», який обміняють на щось зручніше.

І ще. Якщо наступного разу в стрічці вилізе заголовок на кшталт «Росія повернула ще групу українських дітей» — перевірте, хто саме повернув. Часто це українські команди й матері, які проїхали півконтиненту, а не жест доброї волі з Москви. Різниця важлива. Її постійно замазують.

Отже, відповідь на запит «скільки дітей вивезли з України в Росію» така. Верифіковано 20 610. Повернуто 2483. Оцінки дослідників — близько 35 тисяч. Російські звіти, які цитує українська сторона, говорять про 744 тисячі вивезених з ТОТ. На окупованій землі лишаються близько 1,6 мільйона дітей, і частина з них досі в зоні ризику повторного вивезення. Якщо потрібна дія, а не цифра — портал «Діти війни» і Bring Kids Back UA. Якщо потрібен юрист — до юриста. Стаття порядку в голові надає. Справу конкретної дитини вона не закриє.